Чорна дошка - Страница 92

— Цілу ніч сидів і знову сидить — не відтягнеш його від того комп’ютера навіть у Новий рік.

— Що ти, Лідо, на все так гостро реагуєш? — не поділяє жінчиного занепокоєння Ігор. — Ну, сидить і що? Усе краще, ніж би швендявся попід людські вікна. Ти чула, як цієї ночі горлали якісь? — Ігор зробив марну спробу перевести розмову на інші рейки.

— Та я боюсь, аби не порно яке дивився, — пошепки сповістила про свої страхи.

— Тю, та най дивиться, мужик… — випалив батько сімейства і тут-таки спохопився, — ну, в смислі, це також не найгірше, що може бути… А ти чого не їси? Голубчики, мамцю, ти зварганила то, шо нада.

— Немає апетиту. Я лиш каву з…

— Молоком, — довів до кінця почату дружиною фразу чоловік і, витерши серветкою масний рот, поцілував її в пухкі бліді губи.

Пара завуркотіла, наче молодята, які лиш-лиш почали зустрічатись. Ігор ніжно притягнув до себе дружину, і вона, захопивши чашку, всілась до нього на коліна. Чоловік обціловував Ліді шию, а вона, не випускаючи з рук свою каву із молоком, то закривала від задоволення очі, а то враз розплющувала їх, кидаючи швидкий насторожений погляд на вхід до кухні. Боялась, що от-от зайде син, якого кликала до сніданку.

Сашко між тим був увесь занурений в інформацію, яку зчитував ось уже шосту годину поспіль зі старенького п’ятнадцятидюймового монітора «Самсунг». Час від часу хлопчина відривався від читання, тер почервонілі очі, потягався, позіхав й дивився із сумом на розстелене ліжко. Казав коротко: «Треба спати», але тут-таки відповідав сам собі: «Ще трішки». Й знову брався до справи. Він перемежовував читання із монітора з розшифровкою маминого почерку із її загальних зошитів. Водив пальцем по трішечки пожовклих аркушах, шепотів губами фразу, яку вдалось зрозуміти, й одразу передруковував її. Окрім цього, подеколи зазирав у прадідів блокнот, порівнював інформацію в ньому з тією, що була більш детально описана в зошитах, і наостанок перевіряв її, вводячи в пошуковик «Гугл» відповідне слово чи ціле речення. «Вікіпедія» справно викидала для ознайомлення посилання на потрібні статті, постанови та історичні документи.

У блокноті коротко зазначалось: «Січень забрав п’ятдесят веселівців. Пухли й мерли. Мама померли. Так мучились, що, коли відійшли до Бога, аж мені легше стало».

Комп’ютер сипав довідками.

«Січень — пік Голодомору. У директивному листі другий секретар ЦК КП(б)У М. Хатаєвич визнав, що з низки районів надходять відомості про опухання та голодну смерть колгоспників. Він вимагав „принять решительные меры“: знайти для годування голодуючих „внутри колхозов и в районе необходимое количество хлеба“. Політбюро ЦК ВКП (б) затвердило остаточний план хлібозаготівель для України — двісті шістдесят мільйонів пудів зерна. І план цей підлягав безумовному і повному виконанню та за будь-яку ціну. Після запровадження всіх цих заходів і обмежень вже на початок тисяча дев’ятсот тридцять третього року більшість селян України залишилися без їжі».

Задзвонив мобільний телефон, мама знову покликала до столу.

— Зараз, — вкотре пообіцяв Сашко й, піднімаючи слухавку, продовжував друкувати. — Алло! — Якийсь час ніяково мовчав, тоді, відхиливши слухавку, подивився на номер телефону, який висвітився на табло, скривив скептично губи й запитав: — А хто вам сказав?

На іншому боці безпровідного зв’язку довго говорили, пояснювали. Сашко виводив ручкою на аркуші чистого паперу «Женя». Після чого мовив коротко:

— О’кей.

Поклавши до наплічника блокнот і кілька зошитів — сімейний архів, одягнувшись на ходу, стрімголов вийшов із квартири, забувши, що обіцяв мамі поснідати.

Простував вулицею та розмірковував над тим, що йому говорив у телефонній розмові незнайомець. Його однокласниці Жені старший брат Денис писав сценарії до рекламних роликів. У нього це добре виходило — заробляв непогані гроші. Про це колись розповідала сама Женя. І от тепер цей Денис дзвонить Сашкові. Питає, чи Сашко не збирається писати про Голодомор. Каже, що американці під це дають непоганий грант.

Сашко подзвонив у двері, йому відчинив схожий на повного ботана молодик років двадцяти п’яти.

— Я Сашко, — ні на що не сподіваючись, промовив гість. Він чекав, що молодик запитає: «Який ще Сашко?» — і тоді від серця відляже й можна буде продовжувати спокійно займатись своїми справами.

— Заходь! Я тебе чекаю. Денис, — простягнув для знайомства руку.

В однокімнатній квартирі було накурено.

— І що? — запитав Сашко.

— Ти хочеш писати кіно чи ні?

— Та я не вмію.

— Я не питаю, чи вмієш, я питаю, чи хочеш.

— Було б круто… — почав був Сашко.

— Роздягайся, сідай, де тобі зручніше. Ось, — Денис подав Сашкові вже надруковані кілька аркушів.

Сашко швидко пробіг по ним очима й у якийсь момент посміхнувся. Денис сполохався.

— Що? — запитав.

— Неправда! — резюмував Сашко.

— Ха! — озвався Денис і аж підстрибнув. — Я так і знав, що ти, малий, станеш у пригоді. Дзвони мамі й татові й кажи, що два тижні канікул ти вдома не з’являтимешся, — засміявся Денис, плескаючи Сашка по плечу.

33-й

На початок тридцять третього Веселівка перетворилась на абсолютно занедбане, непристойно німе село. Лежало бездиханне між голими лісами, як старчиха у брудному й подертому лахмітті. Покосились колись справні тини, наче безпробудні п’яниці. Запорпались між снігами хатки, скоцюрбились, як хворі на невиліковні сухоти, припадаючи до землі. Вкрились горбиками могил городи, так, ніби велетенські кроти порили їх. У селі не чутно було ні живності, ні людей. Пустка. Аби не ледь вловний приглушений стогін, що линув од дворів, нісся крізь глинобитні стіни хат на волю, то можна було б подумати, що оце усе й не справжнє село, а недолуго збудована декорація, витвір хворобливої уяви, чорно-білі епізоди зі страшного сну.