Чорна дошка - Страница 91

— Малиночка — художник. Він інший, — спроквола мовив Терновий. Йому перед очима стояли кола, і він усе не міг достеменно вдивитись у якесь розпливчасте обличчя Мойри.

Товаришка Крум плеснула себе по вгодованих стегнах і розреготалась. Не вірила вона, бач, що можуть і в селі жити митці.

— Товаришу Лесю, ти завжди мене вмів розсмішити, — сказала, відреготавшись. — Може, ще й ці дияволята художники? — витерла рукавом зволожнілі від сміху очі.

Терновий слухав колишню колегу й дивувався, що їх могло пов’язувати, які такі цінності, які спільні ідеї? Мойра в тому, пройдешньому житті була для Леся кимсь на кшталт взірця — смілива, гостроязика, прямолінійна, неупереджена. Так здавалось. А тепер бачив перед собою незадоволену життям бабу, яка зганяла свій гнів за життя, що не склалось, на чужих, і так обділених долею дітях.

— Гаврило — хороший чоловік. Але ж так із ним колгосп несправедливо вчинив, — озвався старий Мефодій, а його син, виставивши непомітно для Мойри долоню, дав батькові знак не розводитись при ній про колгоспні прорахунки.

Мефодій станув, як та свічка. Був же ж як дуб крислатий від природи, а зробився тополею тонкою й високою. Геть пишні вуса перетворились на обвислі пацьорки. Давно їх не підрізав, хіба до цього зараз? Та й руки не слухаються. Лесь хотів був допомогти, але дід відмовився. «Скільки, мовляв, мені ще лишилось на цім світі, най хоч вуса ростуть, якщо вже сало з тіла куди й дівається».

— За місяць четверо рідних поховав, — Лесь намагався пояснити Мойрі суть справи. — Гаврило трохи ніби й розумом навернувся. Бачила, що він із хатою своєю зробив? — запитав і подивився прискіпливо на колєжанку.

— А я думала, горіла хата, вся обвуглена, — здивовано мовила жінка.

— Замалював, сердега, таку красу, — втрутилась у розмову мати Тернового. Стара на вигляд ніби й не змінилась, тільки посіріла якось, ніби сумом обросла.

Мойра поглядом попросила Олеся розповісти, що означає «замалював таку красу», і той розповів про художника, що робив Веселівку добрішою й яскравішою.

— Нестабільна психіка, — підвела риску Мойра. — Тут, як не крути, дітей треба забирати. І що швидше, то краще. Бо цей чоловік біди може наробити.

— Та що ми, прості люди, вже можемо тут зробити, якщо машина така на нас наїхала, — незважаючи на знаки сина, повідомив філософськи Мефодій.

Мойра зрозуміла — може, оце зараз почути щось таке, що їй не потрібно знати. Та й зазбиралась від гріха подалі.

— Ну, піду я, товаришу Терновий. Приємно було з вами побачитись. Завтра зранку вилучимо дітей, хоч я думала дати трохи часу батькові, але… — Мойра по-чоловічому обняла тричі Тернового, шепнула йому: «Соня вагітна», й вийшла з хати.

Лесь порадів за Соню: «Ач, на дитинку чекає. Мабуть, і чоловік непоганий, — мислилось. — Бо ж не може бути в такої файної дівки та поганий муж. Дитинка! Буде про кого піклуватись. Аби лиш усе в неї склалось добре. У тієї дивної, гарної, веселої Соломії Левківської».

***

До почорнілої хати Малиночки прийшли не лиш вповноважені, а й Терновий. Хотів заспокоїти Гаврила, побути біля нього під час його розлуки з хлопцями. Заходили до оселі без стуку, знали-бо, батькові важко підніматись, а діти самі боятимуться відчиняти. Гілько Кривий на правах колгоспного начальства увійшов першим, покахикав для годиться, зняв шапку та гукнув:

— Гаврило, ми прийшли знов. Чи ти тута живий ше? Агов, хлопці!

У відповідь — анічичирк. Мойра широкими кроками підійшла до печі, в один стрибок опинилась на лежанці, зазирнула в отвір в надії там побачити хлопчиків і вже звідти стривожено похитала заперечно головою. У приміщенні, незважаючи на те що до хати увійшло одразу четверо — Терновий, Кривий, Мойра і озброєний Октябрин про всяк випадок, панувала якась вакуумна тиша, якщо не брати до уваги важке хорове дихання прийд. Незвична тиша — ані шелесть. Ця тиша насторожувала.

Терновий наважився взятись за ганчір’яну завісу, яка відділяла ліжко од іншої частини хати, просунув голову в щілину й відразу відсахнувся, повиснувши на тій завісі. Полотно обірвалось та впало до ніг Тернового, а він затулив рота рукавом і стрімголов вибіг на подвір’я. Там щодуху закричав кудись угору, трясучи складеними в міцні кулаки руками.

Інші стояли мов укопані, спостерігаючи картину, яка відкрилась їхнім очам. На ліжкові, вщент залитому кров’ю, у спокійних позах один коло одного близенько лежали двоє хлопчиків. Їхні горлечка були акуратно перерізані ножем. Сам ніж валявся на підлозі прямо під Гавриловими босими ногами, а він хилитався в петлі, зробленій із жіночої квітчастої хустки та причепленої до гачка в стелі. Під Гаврилом — різьблений сином стілець, перекинутий набакир… з яблучками, колосками й первоцвітом на спинці.

То сталося тридцять першого грудня тридцять другого року. Отак зненацька, нагло й підступно на Веселівку навалився важкою ступнею новий, ще більш голодний, смертоносний тисяча дев’ятсот тридцять третій.

2000-ні

— Сашо, йди снідати, що ти там сидиш? — кличе Ліда з кухні.

Жінка накладає з пательні на невеличку обнесену квітчастим обідком тарілочку два цупких голубчики, від яких іде запашна пара, поливає страву тонкою цівкою сметани, яку видушує крізь відрізаний кутик з невеликого пакета. Сідає до накритого по-святковому столу, на якому, окрім голубців, традиційні для святкування Нового року: оселедець під шубою та олів’є. Попиваючи неквапом з великої жовтої чашки, звертається до Ігоря. А той за обидві щоки уплітає сніданкові голубці.