Чорна дошка - Страница 90

— Ми завтра прийдемо, — сказав вдавано бадьоро Кривий, поклав на стіл не більший від сірникової коробочки квадратик схожого на збитий гній хліба. — Це малим, щоб не загнулись оце за ніч.

Діти відразу по тому, як двері за ескортом зачинились, злізли з печі, обережно, щоб не наступити на батька. Та хоч би й наступили — не зробили б йому боляче, невагомими-бо стали. Хлопчики підійшли непевно до столу й довго роздивлялись той хліб, не знаючи, їсти його чи ще почекати.

— Їжте, — звелів батько. — Мені не треба. Уже не допоможе, — тихо додав.

Демид ослухався неня, поділив той шматок на три частини й поніс одну з них батькові. Пантюша ходив за братом як прив’язаний, боявся й на крок відстати. Гаврило неквапом звівся на ліктеві, подивився з неабиякою ніжністю на дітей, розділив свою пайку на дві крихітні частинки й повернув синам. Діти залізли на лежанку і там, сидячи біля Гаврила, їли. А з’ївши хліб, поснули, приклавши голівки батькові на коліна. Гаврило до ранку дивився на дітей, на їхні роздуті від голоду животики, слухав їхній стогін крізь моторошний сон і усе думав-думав-думав. Страшне думав. Але інше не йшло в голову. Час від часу бачив перед собою ту жінку, що прізвище в неї коротке й вбивче якесь, а згадати його й не міг.

***

Мойра Крум після подій, що відбулись із її колегами в редакції газети «Більшовицька правда», після тих наглих і страшних трьох смертей, попросилась на іншу роботу. Чи то боялась, що і їй колись помстяться, чи то спомини про кров, пролиту в редакції, не давали спокою. По партійній лінії домоглась, аби її перевели до комісаріату освіти. Колишня фейлетоністка із неабиякою заповзятістю взялась по усіх усюдах шукати та, як їй виділось, рятувати дітей, які лишались сиротами. Найрідніших людей тих безбатченків або ув’язнювали за політичні чи карні злочини, або відразу розстрілювали, а чи вони помирали від голоду. І ця причина була найбільш вагомою останнім часом. Таких дітей по всій області було безліч, окрім тутешніх, немало було й тих, що забрідали в пошуках харчів із інших областей, де той страшний мор лютував ще більше. Мойра їздила з буксирними бригадами й вилучала хлопчиків та дівчаток, немовлят та підлітків на додачу до зерна та натуральних штрафів, яких усе ще не було досить тій ненажерливій державі. Товаришка Крум до останньої клітини свого тіла вірила, що таким дітям, дітям ворогів народу, куркульським та націоналістичним «напівфабрикатам» (так вона називала тих, хто ще не досяг відповідного віку), краще житиметься в сиротинцях.

— Їх там змалечку вчитимуть жити за законами диктатури пролетаріату, за суворими, але єдино вірними законами, — розповідала всяк раз ця бездітна, вже немолода товаришка. — І саме вони згодом розбудують велику й могутню селянсько-робітничу державу! От, кажу вам, саме ці вилупки, але перековані, правильно виховані, нові. Хочеш не хочеш, а колись-то вони відмовляться від свого ворожого оточення. Звичайно, мають якийсь час спокутувати гріхи батьків. Тобто їхні провини, бо ж ніяких гріхів не існує, як не існує й Бога.

Мойра Крум багато читала і була неабиякою ідеалісткою. А що їй ще робити? Хіба є який жіночий клопіт? Ні тобі чоловіка, ні тобі потомства. От і зводить енергію, дану Всевишнім, на дурниці, нінащо зводить. Один пшик!

Попри важкість та невдячність тієї роботи, Мойра любила її. Вважала не рутиною якоюсь, а цілою місією, яку на неї покладено, і не ким-небудь, а цілою партією більшовиків. «Що може бути більш ґречним, ніж виймати із заскорузлих лап минулого неправильного життя представників молодого покоління, цю поросль, яка дивиться на мене, як на злодійку? І, може, єдине, чого хоче, — це вгризтись мені в шию та втекти світ за очі», — думала у хвилини найвищого емоційного піднесення, стоячи або й проходжаючись, заклавши руки за спину, перед кагалом вишикуваних у ряд обдертих дітиськ. Діти здебільшого вважали Мойру загарбницею, розлучницею та ворогом. А вона ж лише хоче кращого, хоче доправити їх до державного закладу, де їх перевиховають, перекують і примусять відректись від всього старого й непотрібного. Старим і непотрібним Мойра вважала всі родинні цінності: включно із коханням, материнством, тягою до побутового накопичення.

Деякі особливо непримиренні діти під час вилучення кусались, бились, чинили опір, тікали. Мойра справно давала раду таким дитячим вибрикам. За короткий час плідної роботи вже добре знала психологію малих. Лишень заходила до хати, де лишались осиротілі діти, розуміла, чи доведеться їй побігати городами й полями. А потім ще й заливати дитячі укуси спиртом, аби не гноїлись. З настанням холодів бігали вже не так часто, та й кусались не боляче. А в більшості випадків просто йшли, куди їх вели, без блиску в очах, без надій на майбутнє, без сподівань.

— Та чого ж ви, як ті вівці? — питала Мойра, везучи, бувало, чергову партію дітей до притулку.

Вона підбурювала малих до виконання бравурних піонерських маршів, а ті мовчали. Їм було не до співів, вони думали про своїх батьків та інших родичів, залишених удома чи то живими, чи то вже мертвими. І давали собі клятви обов’язково колись-то повернутись додому, а дехто навіть подумки обіцяв помститись. Хоча зовсім не відали, кому ж мститися конкретно. Дивилися на сувору, схожу на чоловіка, тітку, й розуміли, що вже не їй стовідсотково.

***

— Там двоє дітей. Пацани. На вигляд ще їх виходити можна. А от батько навряд чи протягне кілька днів, — розповідала Мойра Терновому, сидячи в домі його батьків за порожнім столом. — Дурнуватий якийсь чоловік, дикий, — Мойра скривила тонкі губи.