Чорна дошка - Страница 89

Нечуваною силою волі примушує себе прислухатися уважніше й, пірнаючи в чужі розмови, виривається із глевкого і такого приємного забуття. Виривається у світ болю, ненависті, розбрату. Не відразу розуміє, де знаходиться і хто біля нього.

Величезної сили докладає, аби відкрити бодай одне око, й бачить, що він все ще лежить на долівці, лише перевернутий горичерева, біля його голови — брудний черевик. Гаврило силується повернути голову, аби побачити, кому той черевик належить. Але не може впоратись з таким простим завданням, голова не підкорюється його бажанням. За короткою паузою в розмові впізнає гостя по голосу.

— Навряд чи вишкрябається… — каже той гість голосом Гілька Кривого. — Це ж тра’ до такого дожитись, га? А ше на хорошому щіту був чоловік. От, піди взнай, шо в кого на умі. Помре, як пить дать. Не сьогодні, то завтра. Я вже таких от надивився. Це вже всьо…

Голова колгоспу розводив філософію, взявшись у боки та по-хазяйськи стовбичачи над Гаврилом, мов камінний хрест.

— Ви як собі знаєте, а дітей треба забирати, — повідомляє якась жінка, невідомим Гаврилові голосом. Її фраза несеться, ніби як здалеку. — А хоч би й сьогодні.

Гаврило знову відкриває очі й намагається перевести погляд туди, звідки несеться голос жінки. Він бачить, що хтось у чоловічих галіфе і в шнурованих черевиках, які бувають у літунів, стоїть на лежанці й заглядає на піч. Туди, де, Гаврило знав, сплять його Демид і Пантюша. Де він їх залишив. Учора. Чи, може, й не вчора? Бозна-скільки він провів у тій тихій темряві.

— Дак, а я шо ж, товаришко. Я ж не протів. Хотів би от ше раз ваше прізвище полюбопитствувати, бо шо-то забув.

— Крум, — як щось відгризла, гаркнула та невідома Гаврилові товаришка, виставившись нарешті в повний зріст. Товаришка зістрибнула з лежанки й, обтрушуючи долоня об долоню, хотіла щось ще сказати голові колгоспу. Та її спинив стогін.

— А-а-а-а, — стогне Гаврило, даючи зрозуміти чужим людям у своїй хаті, що він ще живий, що немає чого тут хазяйнувати й ставати брудним взуттям на людське ліжко.

Голова колгоспу схиляється низько над Гаврилом, вдивляється йому в самісінькі зіниці, заглядає, як буксирник у порожню комору, й голосно говорить:

— Гаврило, колгосп нічим не може допомогти тобі, ти ж знаєш, яка ситуація.

Гаврило стуляє повільно повіки, мовляв, усе зрозуміло. Зараз хоче одного, аби ці двоє пішли геть. А хлопчики вже його якось одкачають. І головне — хоче, аби Гілько не кричав над ним, як над глухим. Бо цей крик віддавався в голові пудовою гирею.

— Давайте, чи що, перенесемо товариша з підлоги, — запропонувала товаришка й вхопилась Гаврилові в пухлі й обморожені ноги.

Гількові хоч і не надто подобається ця ідея, кривинда ж, не зручно йому людей переносити, але береться за безвольні Гаврилові зап’ястки. Волочуть мало не по підлозі, закидають на той лежак, де щойно стояла товаришка Крум. Гілько виглядає задоволеним собою, плескає Гаврила по костистих грудях.

— Значить, шо тобі, Гаврило, сказати. Постанова, значить, є у нас. Постанова правильна, я щитаю…

Гілько раз по раз обертається на жінку в надії, що вона візьметься щось казати. Ан, ні — мовчить, як стіна. Доводиться продовжувати голові.

— Хлопців твоїх ми заберемо до цейго… до дитячого будинку — там вони вижиють. Людями стануть. Тут таке, або — або… Може, даже начальниками великими зробляться.

Гілько дурнувато посміхається та дивиться на фіранку, з-за якої повистромляли великі голови на тонких шиях два братики. Демид і Пантюша суворо й недовірливо споглядають дядька Гілька, зі страхом зиркають на тітку в чоловічому вбранні і лише тоді переводять обважнілі погляди на батька, який важко дихає. Гаврило з останніх сил увіп’явся ледь розплющеними очима в синів. Ох, і змарніли ж вони, ох, і змінились. Наче дідки поставали. Хотів був простягнути до них руки — не зміг.

Знов у безсиллі стулив повіки, а сам думає лиш про солодкий і довгий сон, із якого його оце нагло висмикнули своїм бубонінням. І навмисне ж позбавили його сну. Аби ще більше познущатись. Збудили, бач, щоб пояснити дурному Гаврилові: «Шановний трудівник ви наш, Гаврило Малиночка, нарешті ви ось-ось заснете навіки. А щоб вам, товаришу Малиночка, там, на тім світі, не йнялось, щоб крутило вами як мотовилом, ми вам розповімо оце зараз, як ми мучити будемо діточок ваших, як ми їх по світу пустимо, як оддамо в чужі, немилосердні руки».

Малиночці хотілось сміятись на все горло, таким ураз щасливим він себе відчув. «А дзуськи вам, а не моїх дітей», — крізь той нечутний сміх говорив сам до себе, потайки, щоб навіть губою не повести, щоб не викрити своїх намірів цим двом. У голові крутилось одне слово «свобода» і більш нічого. Відчував іще, як холоне частина тіла десь біля серця. «Це ж мій ніж», — згадалось. У спідній нагрудній кишені вибродженого жупана так і лежав ніж. Він своєю смертоносною сталлю холодив Гаврилові серце. Холодна зброя муляла й настирно вимагала від Малиночки якнайшвидше звільнити її з тісних лабетів кишені та дати нарешті довогоочікувану волю.

Гаврило зібрався весь із силами й виштовхнув коротке питання:

— Коли? — мляво пробелькотів.

— Та хіба я знаю, коли ти одійдеш… — почав був пояснювати Гілько, а товариш Крум перехопила його пояснення й додала, зрозумівши, що має на увазі Гаврило:

— Я почекаю, допоки ви не… Не відбиратиму ж дітей від живого батька. Вони потім образу ту збережуть. А нам цього не треба. Але… — хотіла ще щось сказати, та затнулась і відійшла подалі, аби не бачити Гаврилового погляду.