Чорна дошка - Страница 88

За п’ять діб по тому, як поховав дочку, біля двох дитячих виросла доросла могила. Хрест був лаконічно підписаний білилами «Феодосія Малиночка. 1861–1932». У божу неділю, ще за тиждень чи днів десять по тому (Гаврило втратив лік тим дням), клаптик землі, де спочивали найближчі Гаврилові люди, збагатився четвертим хрестом і четвертою могилою. На свіжовитесаних дошках чорно-червоним вималювалось ім’я коханої дружини — одна літера чорна, інша червона.

— Любила ваша матуся ці два кольори. Казала, якщо вони поодинці, то видаються страшними, а разом око звеселяють. Бо ж червоне — це життя, а чорне — то смерть. І разом увесь час вони ходять, життя та смерть, червоне та чорне, — розповідав хлопцям батько, а ті слухали, але мало що чули.

— Відмучилась! — додав наостанок Гаврило, витер рукавом сухі очі та почалапав до спустошеної від жінок хати.

Хлопчики плентались за батьком на відстані, бо не могли швидко рухати ногами. Йшли й мовчали, з великою силою торували засніжену дорогу, а Гаврило вже складав плани на майбутнє.

Першим ділом спустився до погреба й порахував, що лишилось із їжі.

— На тиждень ше вистачить, — сказав дітям і дивно посміхнувся, аж у малих поза шкурою мороз пройшов.

Хлопчики залізли на піч і не потикались звідти впродовж десяти діб, допоки батько носив їм у полив’яних тарілочках різне вариво.

— Оце, скуштуйте, хлопці, це ж яка смакота, — примовляв, подаючи на піч сіру рідину.

— Тату, це бевка? — питав молодший із братів. — Посоли.

— Нема солі, сину. Де ж бо їй узятись. Не сіяли цього року солі, — у скрутних обставинах, може, й не хотів жартувати, а так виходило.

Це дійсно була несолона бевка. До того бридке, що від нього хотілось бевкати, звідси й назва. А що іще міг запропонувати батько дітям? Хіба що бовтушку.

— Там є ще бурячки буде на завтра бовтушка. Чи навіть латури наварю.

Латурою називав Гаврило розведене на воді кукурудзяне борошно. З усього цього раціону вона була найменш огидною на смак. Діти сьорбали бевку і вкладались спати.

— Спіть, соколята, — ніжно казав їм батько. — Воно уві сні менше їсти хотітиметься, — а сам сидів та чекав, допоки малі поснуть.

Як хлопчики засопіли розмірено й голосно, випурхнув нечутно із хати — як був босий, у спідній сорочці та підштаниках. Оце лиш зачепив рукою жупана свого, виходячи в морозяну ніч. Блукаючи колами навколо оселі, присадкуватої й незграбної, але розцяцькованої малюнками, у несамовитому гніві вихопив з цебра, що висіло під дашком на цвяшкові, щось чорне та взявся замальовувати ці вицвілі від вологи та облуплені на вітрі орнаменти й кольорові малюнки. Совав обома долонями, а в кожній — по чималій вуглині. Аж сміявся від задоволення, аж гиготів. Працював не відчуваючи холоду. Коли малюнки повністю зникли під густим шаром вугляної завіси — милувався зробленим, одійшовши на кілька кроків подалі від хати.

— Так краще, — казав до когось невидимого за тином. — А, їй-же-бо, так краще. Правда, дядьку Пилипе? — кидав до сусіднього обійстя.

А звідтіля тиша гробова. І та тиша ніби кличе Гаврила до себе, ніби тягне з усієї сили, приманює. Гаврило скочив до відерця, що до піддашшя причеплено, та понісся до тину, перемахнув його в один стрибок і сам здивувався такій прудкості. Адже ось кілька хвилин тому й ходити вже не міг, а тут таке. Подивився на небо. «Овва, — чоло поморщилось, — не хвилинами вже час мірено, а годинами». І дійсно, допоки чоловік порався біля хати, ніч вихудла та почала тікати від світанку.

— Тра’ поспішати, Гаврило. Шо ж ти такий нерозбитний? — питав себе й тут-таки знову брався за роботу, але вже біля будинку покійного Пилипа.

До сизого ранку орудував, возив по розцяцькованій батальними битвами сусідській стіні вугляками, які спеціально в іржавому відрі приніс із собою. Шкарубкі вуглини здирали зі стін відсирілий тиньк, а що не одколупувалось, то поринало в масну чорноту.

— От, вам, от, вам! — шипів від злості, захлинаючись холодним зимним повітрям. — Якщо чорне, то чорне, — грозив вдалечінь брудним кулаком. — Якщо прийшов сатана, то не треба нам казати, що все буде на користь. Не буде! — розрізав чорними широкими смугами усміхнених козаків та напружених коней, зводив нанівець усі мрії на оте свобідне козацьке майбуття.

Над ранок приплентав додому і не отямився, як двері відчинив, як поріг переступив. Увійшов та й упав знеможений на холодну, підмерзлу підлогу. Його чорні від вугілля пальці за інерцією шкребли суху втрамбовану глину, ніби намагаючись продерти якийсь тунель, прокопати вихід з ситуації, у яку він та його родина потрапили. Він стогнав та намагався підвестись. Марно! Насамкінець чоловік затих, відчув, що не може керувати власним тілом. А лиш усвідомив це, як його обійняв важкий сон. Цей сон навалився на чоловіка, притис його боляче до себе, відібрав волю, а разом із волею забрав біль, страх, голод. Цей сон давав зрозуміти, що нічого кращого, ніж забуття, придумати не можна. «Напевно, так виглядає смерть з того боку», — думає Гаврило.

А далі лише темнота… і тиша. Довга, протяжна тиша. Повний вакуум, повне безчасся.

Гаврило крізь пелену мороку і не хоче, а намацує ланцюжок чиєїсь бесіди. Он там, у самому дальньому куті цієї темноти і цієї тиші, раптом ніби щось бубонить. Чи посвистує. І знову навалило на нього сном, розплескало німотою, відібрало відчуття. Знову темнота… і тиша… і раптом біль.

«Навіщо ж біль?» — обурюється Гаврило, і сама думка його лякає. Лякає те, що він знову може думати і знову може страшитись. І знову ці звуки, це бу-бу-бу і посвистування, але що більше Гаврилові болить, то більш те бубоніння схоже на людський голос, на голос дорослої людини. Це не його хлопчики щебечуть, це щось чуже. «Мо’, архангел?» — наливається надією.