Чорна дошка - Страница 93

Селяни не мали сил перейти власну хату, то де вже тут ходити один до одного на гостину? Не відзначали свят, навіть новітніх, не співали, не спілкувались між собою й не веселилися, ба навіть активісти місцеві зажурилися. План їм надходив чи не більший, ніж на початку їхньої марудної роботи, а виносити із обідраних осель було вже нічого. Хіба дали б план по заготівлі попухлих напівмертвих тіл. О, тоді б його виконали — на сто відсотків, у короткі терміни…

— Це що ж воно таке? — звертався до фельшера молодий голова сільради, вдягаючи на ходу тонку шинель та зав’язуючи навколо шиї плетене засмальцьоване кашне.

Він вкладав у нагрудну кишеню кілька аркушів паперу — стандартні формуляри, які заповнив та приніс до нього сільський фельдшер. Папери не хотіли лізти в кишеню. Паламарчук провів по згинах нігтем, тісно стискаючи ті аркуші між пальцями. У цьому русі вчувалось нетерпіння, злість, жага відновити справедливість.

— Це ж треба додуматись заборонити в довідці про смерть писати саму причину смерті. Що ж ми залишимо по собі? Брехню, брехню й ще раз брехню, — чоловік зупинився, втупився в одну точку й додав: — Брехню і смерть.

Тоді опанував свої емоції, запитально-благально подивився на сільського ескулапа — Трохима Петровича Лановського, а той, своєю чергою, ніяково розвів руками.

— А я шо? Мені прийшла писулька зверху, я й виконую. Ну, Сердюку написав — від старості, це ше можна вважати наполовину вірним діагнозом, Герасименку — від серця, також людина хворіла, а що ж я маю написати Вгодованим, як там за три дні чотирьох винесли? Ну? Напишу — грип, напишу — спух од грипу, чи що? — фельдшер дістав обліплену крихтами хліба папіросницю, не замислюючись над своїми діями, щедро облизав її, вийняв папіросу й постукав нею по тильному боці долоні. А вже потім вклав до рота. — Чи, от Малиночкам? Ну, припустімо, Гаврило й хлопці — це зрозуміло, а до цього ж четверо за місяць, — підпалив сірником цигарку, затягнувся та випустив густу хмару перед собою. — Це як? Іспанка? Чума — писати? — захлинався в поясненнях і гіпотетичних питаннях фельдшер.

— Та я ж вас, Трохиме Петровичу, не звинувачую, — Паламарчук, дрібно кліпаючи од задимленого повітря, натягнув по самі брови хутряну шапку, від чого став схожим на звичайного хлібороба. — Це усе якась фантасмагорія. Якесь непорозуміння… Жахливе непорозуміння. От, що вони там собі думають? — зробив наголос на слові «вони». — Саме через це окозамилювання зверху й гатять ті прикази! — і вже зовсім перейшов на крик: — Чи не знають, що тут люди з голодухи пухнуть?

— Тс-с-с-с, — просвистів Лановський.

Крізь щілину між передніми зубами тонкою цівкою вибилась димова стежечка. Чоловік нашорошився й глипнув на двері. Ану, нечистий принесе Калюжного в компанії з новоприбулими до села політуправлінцями.

— Та ну вас всіх, — якось по-хлопчачому, ніби образившись на страх, відмахнувся від Лановського голова сільради і вийшов надвір, де люто завивав скажений вітер й намагався за одну секунду вкинути за поріг приміщення якнайбільше снігу.

Після випадку з подвійним убивством та самогубством у родині Малиночок до Веселівки — неблагонадійного населеного пункту — було доправлено із центру п’ятеро озброєних політуправлінців. Для укріплення законності. Окрім цього, село поповнилось двома міліціонерами з міста та одним з району. Ця ватага ходила по селу скопом, загрібши під себе ще й місцевих активістів. Квартирували нетутешні в приміщенні сільської школи, яку віднедавна перестали відвідувати діти — не до навчання було. Допоки працювала при школі їдальня, функціонувала й школа, а як у тій їдальні почали давати лише воду — не стало жодного сенсу ходити й вислуховувати годинами про керівну роль партії, про світле майбутнє, про позитивну роль революції та звільнення селянства од гніту. Та ще, коли в їдальні давали картоплю, зварену в кожушках, школярі могли думати лиш про неї, а не про приклади з математики. Знеможені й виснажені діти засинали на уроках, просили у вчителів хліба й питали, заглядаючи їм в очі: «Куди поділась їжа?»

Єдиний вчитель, що затримався у Веселівці аж до кінця тридцять другого, він же директор школи, — Василь Іванович Гунько. Його три роки тому відрядили в село, аби відновив роботу школи й почав навчати грамоти близько сотні різного віку школярів. Так і він же, той останній, відмінив навчання й поквапом, випросивши собі в комісаріаті освіти дозвіл повернутись до міста, відчалив із взятого в продовольчу облогу села. До звільненого від парт класу було терміново занесено великий стіл та шафу із перекошеними дверима. Шафу відремонтував колгоспний столяр Славко — старий дівак із випнутими очима. Славко прилаштував до відремонтованої шафи чималу штабу, причепив навісний замок, і проста шафа перетворилась на сейф для зберігання зброї. Усе той Славко вихвалявся перед уповноваженими:

— Та шо шафа? Шафа — то пльове діло. Я он яких ліжок наробив. Аби ви лиш побачили. Батьки мої, як пани, на тих ліжках возлєжат. — І розводив руками — показував, які ті ліжка величезні.

Славкову балаканину ніхто не слухав, раз по раз суворі червоноармійці зиркали в бік плескотуна й закривали на мить йому рота самим лиш колючим поглядом. За роботу чоловік отримав десяток картоплин і, щасливий такою щедрою платою, пішов годувати свою родину — батька та неню.

— Піду годувати неньку. Сам же ж усе не з’їм, правда? Тут усім вистачить. І мені, і мамці, й таткові, — показово рапортував.

Славко тримав картоплю в шапці й перебирав бульби, прицінюючись до кожної. Він ніби вибирав собі найкращу й наперед ділив, кому скільки картоплі перепаде.