Чорна дошка - Страница 83

Вони просувались повільно, хоча весь час бігли підтюпцем. Перекушували на ходу невеличкими шматочками сушеного буряка та скибкою чорного хліба. Лупали той хліб пучками задубілих пальців та клали потрошку до рота, довго тримали, розмочуючи в слині, й аж тоді ковтали.

— Стій! — тихо промовила Гафія й почала вдивлятись у сизу далечінь. — Там хтось є, — махнула головою вперед.

Михайло придивився й побачив метрів за двісті перед собою, як між деревами туди-сюди сновигає схожий на попереднього міліціонер. Чоловік гепнувся на сніг і потягнув за собою дружину.

— Це ж що, вони аж дві лінії вишикували? — запитала дуже тихо Гафія.

Вона нервувала й кусала нігті. Михайло повзком подався ліворуч і поманив за собою Гафію. Вони повзли годину чи й півтори, а тоді знову побігли.

Оминувши два ряди загороджувальних загонів, подружжя таки дісталось районного містечка, а вже звідти по дорозі дійшли до міста. Вирішили йти у двірець і вдавати, що приїхали з іншої області до родичів. А там сідати на потяг та їхати в західному напрямку, аби подалі від тих, хто їх уже напевно шукає.

На ранок до дверей замкненої хати Злотників що є сили стукав голова колгоспу. Позаду нього стояли Заболотний і малий Октябрин. Усі помітно нервувались.

— Михайло, відчини-но, є справа! — гукав Кривий.

— Та що ти з ними панькаєшся? — Заболотний цього ранку був не в гуморі й, вихопивши зброю з внутрішньої кишені кожуха, стрілянув у замок. — Збирайтесь, саботажники, буде вам народний суд… — закричав, посунувши до сіней. У сінях стрілянув для «устрашенія» ще двічі в стелю.

Увійшовши до оселі й зрозумівши, що за тими, кого вони прийшли арештовувати, й слід вистиг, Заболотний знавіснів ще більше й почав кричати на своїх товаришів. Зганяв гнів, стріляючи по стінах будинку Злотників, по вікнах, які з дзенькотом розбивались та сипались дрібними скельцями назовні. Перезаряджав свою пукалку й гамселив тими кулями куди лиш бачив.

— Утекли! — кричав Кузьма Лукич. — Тепер нам із вами кришка. Скажуть, що ми їх випустили.

— Товаришу Заболотний, та не переймайтесь ви так, — заспокоїв старшого товариша Октябрин.

І після його слів, після слів оцього доходяги жовторотого в Заболотного ще більше перехопило подих і його очі повилізали із орбіт. Він розчепірив руки, в одній з яких був маузер, та, топчучись на одному місці, закликав у свідки Гілька Кривого й, збиваючись та заїкаючись, бубонів:

— Нє, ну… ну… ну, такого я ще не бачив. Щоб це яйця та курей вчили.

— Та я ж не то шоб шось, товаришу Заболотний. Просто ж уже три дні, як хлопці в лісі й по дорозі стоять. Крізь них і муха не пролетить. Не зараз, то до обіду приведуть цих… отщєпєнців.

Пояснення молодого комнезамівця заспокоїли Заболотного, він бадьоро пхикнув і несподівано повернувся до товаришів спиною. За секунду до них донісся характерний звук. Заболотний справляв малу нужду прямо посеред хати Злотників.

— А що, мені яйця морозити надворі? — запитав у товаришів, які вже попрямували до виходу, опустивши від сорому голови. — А де Паламарчук? Де ця нереволюційна ганчірка? — запитав у тих, кому було соромно. — Ми, значить, відповідай за біглих, а він ніби й ні при чім…

— У сільраді з людями бесідує. Люди ж хочуть драпать. Документи просять, — доповів Кривий.

— А-а-а, документи просять, — протяг Заболотний, — ну-ну, ну-ну.

***

Під сільрадою два дні поспіль шикувалась черга із тих людей, які хотіли перебиратись із села до міста. Більшість із них уже намагалась самотужки подолати звичну відстань у двадцять верст, але їх спиняли члени загороджувальних загонів.

— Далі стоп! — кричали вояки. — Кругом!

— Та чого ж ви нас завертаєте? Ми ж у місто йдемо. На завод працювати, — пояснювали селяни втомлено й приречено.

— З Веселівки?

— З Веселівки!

— Так село ж ваше на чорній дошці, — тлумачив людям говіркий міліціонер і показував документ, згідно з яким мешканців сіл, що занесені на так звані чорні дошки, наказано із тих сіл не випускати. — Хто ж вас тепер куди випустить? Ой, ну, люди, їй-бо, непонятущі які. Завертайте-завертайте, допоки ми вас в оборот не взяли. — І вже в спини додавав до попередніх пояснень: — А відповідати за саботаж хто буде? Нє, тепер уже наробили собі біди, самі й розсьорбуйте.

Іноді міліціонер рукою відпихав людей, що насідали на нього. Люди не зважали на його жести, і тоді міліціонер наставляв на них гвинтівку й суворо наказував:

— Йдіть до своїх керівників сільських, вони вам випишуть офіційну бумагу, дозвіл на виїзд з села. Із тим дозволом — хоч до чорта на роги. Відтепер такий закон. У кожного селянина мусить бути дозвіл. А без того — ви, громадяни селяни, ніхто і звати вас ніяк.

Що поробиш, мусили повертати з півдороги й чимчикувати по дозвіл від голови сільради.

У сільраді за столом, накритим червоним подертим у двох місцях рядном, сидів невеселий Паламарчук. Перед ним лежав один-єдиний аркуш паперу, куди він записував усіх, хто сьогодні до нього звернувся по дозвіл виїхати з села. Ще один документ, секретний, спочивав у верхній шухляді столу й палив Паламарчукові ноги крізь тонке днище. Три дні тому, коли зникла без вісти Гафія Злотник, яку мали б арештувати й доправити до ДОПРу, на адресу сільради надійшла депеша з грифом «Цілком таємно». Саме її Паламарчук сховав у шухляду і зараз як би не гнав від себе текст повідомлення, той зринав перед очима й не давав зосередитись на іншому.

«Заборонити виїзд за межі сільських населених пунктів! — йшлося у депеші. — Для контролю за масовою міграцією запровадити внутрішні паспорти. Загороджувальні загони виставити навколо населених пунктів, які не виконали плани хлібоздач та були занесені до чорних списків або так званих чорних дошок. Другу лінію, більш чисельну, виставити на кордонах областей та республіки. З двадцять сьомого грудня тисяча дев’ятсот тридцять другого року на території СРСР на підставі Постанови ЦВК та РНК СРСР запровадити єдиний паспортний режим та інститут прописки. Місцевим органам влади при зверненні селян з приводу отримання паспорта ВІДМОВЛЯТИ. Паспорти селянам — НЕ ВИДАВАТИ!!! Аналогічні вказівки надіслано транспортним відділам ДПУ».