Чорна дошка - Страница 84

Іван Петрович Паламарчук мізкував над тим, що цим документом мешканці облогової Веселівки позбавлені права на отримання паспортів, а отже, можливості пересування та працевлаштування деінде. А люди до нього йшли зранку й просили уклінно видати бодай якийсь паспорт. Він заносив кожного до списку, обіцяючи посприяти. Хоча добре розумів — тут він безсилий. Коли потік відвідувачів трохи стих, Паламарчук взявся писати листа в обласний комітет партії. Писав відверто про те, що люди не виживуть у таких складних умовах. Що вже на двадцяте грудня смертність перевищила норму. Тричі переписував, але від того лист не ставав офіційним — емоції брали гору. Паламарчук уважно перечитав написане, зопалу зім’яв та хотів був кинути в грубку, але тут-таки оговтався, розпрямив зіжмаканий аркуш, розгладив його рукою, нашвидкуруч запхав до конверта і поклав лист під червону скатерку до слушної години, коли зможе його відправити за адресою.

У листі, окрім іншого, йшлося про те, що плани, доведені до села, нереальні. «Якщо так піде далі, — почерк був таким нерівним, що будь-який графолог міг охарактеризувати психологічний стан людини, яка оце написала, як критично загрозливий, — то не буде кому навесні працювати на землі, обробляти її. Люди на зиму лишились без засобів до існування. До села припинилось постачання солі, мила, сірників. Сільська крамниця закрита. Колгоспна їдальня перебуває на межі закриття, бо в сільській коморі і в колгоспних засіках не лишилось продуктів харчування. Прошу дозволити селянам хоча б ходити до міста, аби обміняти предмети побуту на їжу. Доводжу до вашого відома, що село безпідставно оточене військами ДПУ. Такі заходи практично присуджують селян на загибель. Як партієць зі стажем не можу стояти осторонь таких процесів. Вважаю подібні дії перегинами на місцях і прошу пом’якшити санкції, які слідують за занесенням Веселівки до так званої чорної дошки…» Написав навіщось про родину Гаврила Малиночки. Чи то для прикладу, чи хтозна. Чи ж не розумів, що у владних кабінетах не стануть розглядати окремо взяту невеселу історію життя якогось селянина, нехай навіть із таким смачним прізвищем? Можливо, й розумів, але не міг промовчати, краяло воно йому душу.

До обкому КП(б)У таких листів надходило безліч. Майже всі ці аркуші були так чи інак позбавлені первозданної цноти: розмиті літери, пом’яті аркуші, надірвані конверти. Це свідчило лиш про одне — кожен з тих, хто писав звернення, розумів, як ризикує, тому вагався. Судячи з листів, що лежали перед секретарем обкому товаришем Чернявським, почуття самозбереження в деяких товаришів по партії відійшло на задній план.

Тож негайно було зібрано бюро, копію протоколу якого треба було надіслати на ім’я товариша Косіора.

«З Постанови бюро обкому КП(б)У про хід хлібозаготівлі в області. Двадцять шостого грудня тисяча дев’ятсот тридцять другого року. Копія секретареві ЦК КП(б)У С. В. Косіору. Цілком таємно.

За останні п’ятиденки низка районів злочинно знижує хлібозаготівлі. Ці райони особливо тяжко відстають у виконанні хлібозаготівель через відсутність рішучої боротьби з саботажниками. Головні надходження хліба відбулись за рахунок районів, які виконали річний план. Райони, які весь час відстають від виконання плану хлібозаготівель, злочинно демобілізувались, а окремі села фактично припинили хлібозаготівлі. Щодо районів, які відстають, встановити кінцевим строком закінчення плану хлібозаготівель першого січня тисяча дев’ятсот тридцять третього року. Додатково мобілізувати та перекинути з районів, що завершили план хлібозаготівель, актив для допомоги районам, що відстають. У низці районів, що закінчили план хлібозаготівель, незважаючи на неодноразові директиви обкому, настало недопустиме заспокоєння, хоча в цих районах є колгоспи, села та одноосібним, які не виконали хлібозаготівель…»

І говорилось у тих високих зведеннях та постановах виключно про якусь селянську масу. Ні пари з вуст про окремих людей, які жили в українських селах. Ні тобі прізвищ, ні імен тих, хто заготовляв той хліб, а до цього сіяв його, збирав, проливаючи піт, недосипаючи ночей, витруджуючи руки. Хоча б одне-єдине прізвище. От, хоча б бідолашного Гаврила Малиночку хто згадав. Та сказав хто там, нагорі: «Ой, же ж, хлопці, погарячкували ми, диви, своїх же мучимо, селян безземельних, отаких Малиночок, які ж нам вірили, надію плекали». Та що там! Нікому й діла не було до тих прізвищ та імен.

***

Хата Гаврила Малиночки була досить примітна в селі. Вона щовесни ставала все нижчою та нижчою, бо ж поставили її нашвидкуруч комунари, аби показати, як вони можуть працювати в гурті. Оскільки за цю роботу ніхто нікому не платив і навіть зайвий раз їсти не давав, люди працювали абияк. Не помолились перед закладенням хати, не поклали хрест під фундамент, там, де мав би в хаті стояти стіл, вибрали до того ж місце, на якому зроду-віку ніхто з селян не будувався. Казали, місце там пропаще. Комунари на селянські балачки не зважали й згородили садибу впродовж кількох днів.

Було це в тисяча дев’ятсот двадцять п’ятому році, і за вісім літ хата стала схожа на столітню розвалюху. Гаврило до того ж був нікудишній хазяїн. Руки в нього стояли лиш на те, аби малювати. До цієї справи він був мастак. Колись-то порозмальовував усім, хто бажав, ворота мальвами, а кому навіть цілими кінними баталіями, як-от покійному тепер уже дідові Пилипу. Старий дуже любив за життя різні розповіді про козаків, сам, бувало, щось придумував і видавав за почуте чи й за прочитане — хоча читати не вмів.