Чорна дошка - Страница 82

— Що? — злякався Михайло.

— Можуть і по всій строгості… — тихо промовив Паламарчук.

Гафія, скинувши із себе хустку та розстеливши її посеред хати, почала складати в неї свої та чоловікові пожитки. Терновий з Паламарчуком виходили від Злотників поодинці й губились у сніжній ночі, прямуючи в різних напрямках, аби їх не побачили.

За годину Гафія та Михайло, ошубкані в кожушки, із намотаними на взуття онучами вирушили в невідому путь. Вирішили йти не дорогою, хоча надворі й було темно, але такий час настав, що саме в темінь і починають їздити по окрузі на своїх «воронкáх» узаконені злодії. Пішли лісом, долаючи снігові замети й шпортаючись у непролазних заростях. Поволі розвиднялось, і на душі ставало легше. «Ось, іще трохи й дістанемось міста, а там загубимось у натовпі», — думав Михайло. «Піду працювати в якусь контору, і все буде добре», — міркувала Гафія. Плин їхніх оптимістичних думок спинив крик-питання.

— Хто йде? — гукнув утікачам ліс, і злякана ворона, пурхнувши крилами, знялась у височінь.

«Ач, у лісі ще птахи залишились», — встиг подумати Михайло перед тим, як схопив за руку дружину. Вони вдвох заклякли на місці.

— Хто? — ще раз озвався ліс і повторив це тричі луною. — Стріляти буду. — А у деревах віддалось «у-у-у-у».

— Ми! — крикнув Михайло.

— Не рухатись! Стояти! — наказав той, що обіцяв стріляти, й позаду подружжя захрустів сніг.

Михайло автоматично повернув голову, аби побачити, хто їх спинив, і одразу отримав попередження:

— Не рухатись, сказав, — по голосу незнайомця було чути, що й він боїться тих, кого спинив. Ця здогадка знайшла своє підтвердження після наступних слів. — Здати зброю.

— У нас немає зброї, — втрутилась у розмову Гафія. — Ми мирні люди. Йдемо до міста дещо продати, купити хліба.

З-за спини Гафії вийшов, заглядаючи їй в саме обличчя, аби добре роздивитись, молодик у формі міліціонера з гвинтівкою в руках.

— Курити є? — запитав у Михайла.

У Михайла було курити. Він мовчки поліз до кишені, міліціонер схопився за рушницю й націлив її на затриманого.

— Та ж тютюн, — пояснив той.

— Та ж інструкція, — пояснив міліціонер.

— Тютюн у мене є, а паперу катма, — поскаржився Михайло й подивився з надією на міліціонера.

— О, а у мене, навпаки, паперу хоч гать гати, а тютюну — нуль цілих нуль десятих, — молодик поставив рушницю на землю та затиснув ствол між коліньми, аби рушниця не впала у сніг. Понишпорив у внутрішній кишені тонкої шинелі й вийняв звідтіля складений вчетверо газетний листок, на якому дрібним шрифтом було щось написано. — Оце, бач, скільки написали. Оце, не можна нікого тут пропускати. Давай рви та крути, — він передав папірець Михайлові, той, своєю чергою, тицьнув його дружині.

Сам почав відкривати замерзлими пальцями торбинку з тютюном. Гафія, близенько до очей підставивши газетний клапоть, вголос прочитала перші речення з надрукованого: «Не допустити витоку з сіл місцевого населення. Організувати загороджувальні загони з числа…»

— Загороджувальні загони? — запитала здивовано. — Це ж навіщо?

— А бо сунуть і сунуть до міста. А воно шо, гумове? Тоді ходять по городу обірванцями, милостині просять. Позорять, коротше, нашу молоду державу, товариша Сталіна позорять, — міліціонер затягнувся цигаркою, випустив хмарку диму й заплющив від насолоди очі. — Так що повертайте голоблі, гражданє, поки я не почав стріляти. Бо нам можна… і навіть треба. Це я вже по доброті своїй нарушив інструкцію.

Гафія ще й не встигла дотямити до ладу про що йдеться, а її чоловік в один стрибок опинився на міліціонерові і вже бив прикладом йому по голові. А тоді зіп’явся на ноги й у запалі встромив багнет прямісінько в серце тому стражу закону. Міліціонер навіть зойкнути не встиг. На його вустах закарбувалась ніжна посмішка. Він радів, що нарешті втяг у себе тютюновий дим. Замість останнього видиху, над губами хмаркою здійнялась пара — легені виштовхували останню порцію тютюнового щастя.

Михайло щодуху біг попереду, час від часу озираючись, аби пересвідчитись, що Гафія не набагато відстає від нього. Коли відбігли на достатню відстань, спинились, щоб віддихатись та перекинутись двійком слів.

— Він мертвий? — запитала Гафія.

— Сподіваюсь, що так, — сказав крізь сльози Михайло. Він не плакав, просто під час бігу вітер відшмагав його по обличчю й від цього сльозились очі. — Бо якщо ні, тоді мерці ми з тобою, адже він нас бачив.

— І що з тобою сталось? — тремтіла дружина. — Чого ти раптом на нього наскочив?

— Я захищався. Він би нас завів туди, звідки до Сибіру везуть, Гафійко. А тебе б по всій строгості…

— Так, може, упросились би, він ніби й добрий… був? — сипала запитаннями жінка.

— Добрий не добрий — голубонько, тут не розбереш, — чоловік закрутив головою й по-звірячому принюхався до повітря. — Їх, певно, тут натикано через кожних сто метрів. Ач, до чого додумались. Веселівку в облогу взяли, аби жодна жива душа звідти, з голодного казана не вирвалась. І покладуть там всіх, — Михайло підняв на дружину вологі очі й просичав: — Гафійко, це вони мстяться.

— Та за що ж мститись людям? За те, що до колгоспу не хотіли йти? Так давно те було. Чи за те, що хліб не хотіли віддавати? Так і це зрозуміти по-людськи можна: у кожного діти, сім’ї чималі. Минув би час, усе вляглося.

— Е, ні, дружинонько, не за се вони помсту свою придумали. А за те, що ми — українці. І що пам’ятаємо це. І що не забуваємо мови й традицій. І що кажемо: «Наша земля». — Михайло страшно блиснув очима. — А як це наша? Коли все загальне? Чи, може, вони нам забули, як два роки тому народ масово виступав проти радянської влади? Хто Петлюру хотів повернути? Хто кричав: «Давайте другу державу» чи «Геть комуну»? Гафійко, дасть Бог, виберемось ми із цієї пастки. Подамось потихеньку на захід. У мене тітка в Галичині живе. Туди треба діставатись. А от тих, хто лишився там, у Веселівці, можна лиш пожаліти. Побігли, голубонько, поки того міліціонера-сердегу не знайшли.