Чорна дошка - Страница 81

— Гафія, — здогадався і тут-таки крикнув: — Гафіє!

Жінка озирнулась. Терновий махнув їй рукою.

— Як Михайло?

Гафія кивком дала зрозуміти, що все добре, і навіть посміхнулась.

«Хоч у цих добре, — розлилось теплом по серцю Леся. — Але яке то добре, дітей Бог не дав. А за які такі провини? Добрі ж люди».

***

Гафія та Михайло Злотники жили в залишеній батьками Гафії старій хаті, одружені були вже близько семи років, але дітей усе не мали. На перших порах чоловік докоряв дружині за таку надщербленість, а тоді й змирився. Жили вони ніби окремо від інших, хоча й у самому центрі села. Були дещо відлюдькуватими й дивними. «Але ж хто без дивини?» — казали люди й сприймали Злотників такими, як вони є. Відразу, як затіялись колгоспи, зрозуміли Злотники якимись внутрішнім чуттям — не варто пручатись, треба йти до комуни. І пішли. З власного добра до загального котла принесли дивовижну рахівницю — не було-бо в них нічого іншого. Гілько Кривий як голова колгоспу все записував до товстої книги. Побачивши дивну річ — дерев’яну пласку скриньку, яка закривалась на невеличкий залізний гачечок, — довго крутив її у руках та прицмокував язиком.

— От, ви, Злотники, завжди були дивакуваті. І шо оце ви сюди приперли? Яка від цього користь? Ним шо, орати можна чи сіяти? Краще б кролів своїх здали.

— Так у нас лиш два кролі — ото й усе хазяйство, — заперечив Михайло й знизав плечима. А тоді трохи подумав, зиркнув на дружину, яка стояла, виструнчившись й гордо виставивши вперед підборіддя, й додав: — Гафії вони за дітей малих. Бавить їх, молоком годує. То ж як?

— Це рахівниця, — пояснила Гафія й наблизила до виробу руки. Її тонкі з потовщеннями на суглобиках пальці прикували погляд Кривого, наче магнітом. Він насолоджувався вправністю, із якою вони відмикають гачечок. І як хвацько, розклавши рахівницю, переміщують маленькі дерев’яні бурульки по залізному дротику. — Зроблена моїм прадідом. Він казав, що в Івана Мазепи була точнісінько така, — жінка посміхнулась, пестячи долонею гравюру — на внутрішньому боці рахівниці вирізьблено кінську голову.

— У кого? У якого Мазепи? Чи не того Івана, що з Дружківки? Якого взяли за пособнічєство?

— Ні-ні, — заперечила Гафія й подивилась на Гілька як на маленького хлопчика. — То я про іншого.

— Ну, і який зиск з цього? — наполягав на відповіді голова колгоспу.

— Я умію рахувати.

— Вона добре рахує, — підтвердив її чоловік.

— Ну? — не второпав усе ще керівник.

— Вам рахівник потрібен? — запитала Гафія.

Вона знала, що потрібен. Люди тоді селом гомоніли, що Гілько ходить та голову сушить, бо з округи надійшла резолюція, згідно з якою в колгоспі мав би бути бухгалтер.

— Рахівник? — перепитав та подивився на ту різьблену конячу голову. — Оце тобто?

— Бухгалтер, — вимовила заповітне слово Гафія. — Це і є рахівник. А я — добрий рахівник.

Михайла взяли комірником при рахівникові. Так удвох вони працювали та жили при колгоспі. І от, дожились до того, що довелось тих кролів, що як діти Гафії були, з’їсти. Але мовчали, супроти колгоспу не йшли. Хіба що вночі, накрившись важкими кожухами і задля тепла, й задля того, аби їх не чули, дмухаючи одне одному теплим повітрям в обличчя, говорили:

— Вони ще збільшують плани, Михайле, — шепотіла Гафія. — Що ж це, соколику, тепер буде?

— Нічого-нічого, сонце, якось буде, — відказував чоловік, а сам і гадки не йняв, як то воно буде.

— Кажуть, за саботаж усіх рахівників беруть, — голос Гафії тремтів.

— Так а до чого тут рахівники? — заспокоював її чоловік, але і його голос помітно змінював тональність.

— Михайле, ой, чує моя душа, не дадуть нам жити.

— Та що ж ти таке говориш, голубонько, — на цих словах обоє сіпнулись, бо у двері хтось наполегливо постукав.

Михайло нашвидкуруч виборсався з-під кожухів, поплескав босими ступнями по глиняній підлозі. Гафія чула, як рипають двері, а потому, як до хати, важко дихаючи, заходять люди. Жінка, нашорошивши вуха, слухала, але розібрати, про що йдеться, не могла. Вловлювала лиш, що говорять напівпошепки чоловіки — щонайменше двоє, якщо не брати до уваги її чоловіка.

Михайло, відчинивши хату, побачив на порозі Тернового та Паламарчука. Ці двоє в один стрибок влетіли до сіней і одним махом зачинили за собою двері.

— Що, що таке? — запитав скоромовкою Михайло, а хлопці без зайвих слів, легенько штовхаючи його в спину, впхали до світлиці. І вже там почали швидко один поперед одного розповідати.

— Бери, Мішо, свою молодицю і негайно рушай із села, — казав Терновий. — Не чекай світанку, — випередив Михайла, піднявши палець та спинивши його ймовірну промову. — На світанку буде пізно.

Михайло недовірливо обдивився голову сільради й робкора і випалив на одному подиху:

— Та що ви, товариші, смієтесь, чи що? — вдавано засміявся. — Чого б це нам тікати? — подумав, що ці двоє провокатори.

Михайло промовив це на повний голос і його врешті почула дружина. Вона швиденько обмоталась у велику картату хустку та випурхнула до гурту. Ті могли бачити лиш її силует — у хаті було темно.

— Таки братимуть рахівників? — запитала вона і почула ствердну відповідь Паламарчука.

— Гафіє, у мене є офіційний лист, згідно з яким на тебе покладено відповідальність за зрив хлібозаготівель. Завтра я писатиму нагору, що ці плани неможливо виконати. Але то буде завтра, а допоки мої листи дійдуть, тебе вже… — він замовк.