Чорна дошка - Страница 80

— Та куди ж ви мене, соколики, несете? — питав Пилип, закусюючи вус і повільно хитаючись у такт з ходою. — Хто ж мене виходить? — цікавився і тут-таки сам собі давав відповідь. Гірку й однозначну. — А ніхто!

Дід був самітником і завжди давав собі раду сам, а тепер, поранений, і гадки не мав, що його робити далі, адже куля застрягла десь глибоко у плечі, ближче до серця, й пекла пекельним полум’ям. Але дідові більше боліло всередині, ніж у рані, десь там, де зазвичай ховається душа. Боліло й не хотіло відпускати. Дід попросив покласти себе в хаті на дубовий стіл. Хлопці, які волокли його, так і вчинили. Знявши шапки та схиливши голови, втримували в собі сльози. Дід ледь чутно командував:

— Андрію, ану вийми-но з-за мисника свічки та запали. Одну давай мені в руки. Там… — переводив дух і довго збирався із силами. — Десь там пошукайте рушник мій… той, що на смерть… несіть сюди. Та покличте Макіївну, вона все знає, що до чого в таких випадках робиться. Зараз, зараз, я трошки віддихаюсь і тоді… вже…

Коли ховали Пилипа, здавалось, ховали все село Веселівку. На цвинтар прийшли ті, хто хотів ще вчора боронити право на життя, а сьогодні дивився на порожню яму і нашвидкуруч збиту труну як на єдине спасіння. Не плакали, не говорили, думали. Вже йдучи з кладовища, мізкували, як бути далі.

— Треба з села тікати, — сходились на єдиній тезі. — До міста. Всіх-бо тут кістлява забере до себе раніше призначеного.

Із села вивезли все дочиста. Селяни, яких Калюжний обрав як помічників, згодом розповіли односельцям, що змогли під загальний шум запхати по кишенях якусь жменю-другу зерна.

— Та хіба товаріщ міг нас не облапати перед тим, як одпустить? — казали в кінці розповіді, перебиваючи один одного.

— Той Владімір самолічно вийняв з моєї кишені горох та вкинув усе до останньої горошини у мішок, який не полінувався розв’язати та зав’язати знову.

— Ще й маузером перед носом махав, щоб ми боялись.

— А наостанок примусили Октябрина деркачем усю полову вимести з комори і усе це до окремого мішка ски`дали.

— Просіяли попередньо.

— Самі лапацони й сіяли? — дивувались жінки.

— Та де самі? Вони й сито не знають, яким боком брати. Малі наші й сіяли — Сірожуня та Октябрин. Ружжа поскладали під стіною та давай мирною роботою займатись.

— До міста треба йти, там за хустку та скатерку вишиту можна виміняти хлібця, — казали люди й, побачивши котрогось із червоноармійців, розходились — кожен своєю дорогою.

Подумки вже збирали речі й готувались до втечі з села.

Лесь Терновий якось зненацька помітив і неймовірно здивувався тому, що його свідомість перестала двоїтись. А от коли саме це сталось, не відав. Просто кудись щезло оте друге надокучливе «Я», що буравило мозок. Оте «Я», що не давало сумирно виконувати забаганки «великої й правдивої, єдиної у своїй величі й правді партії більшовиків». А на додачу розчинились у важких голодних буднях непотрібні слова, якими послуговувався кореспондент у тому, минулому своєму житті. У тому житті, яке й життям повноцінним не міг би тепер назвати. Так — картонні муляжі, декорації, імітація життя. Терновий уже й забув, викреслив із пам’яті ті роки, що відділяли його від рідного села. Сприймав їх лише як досвід. Неоціненний, хоча й негативний досвід свого становлення як людини. «Напевно, людина має через усе пройти, — розмірковував. — Упасти аж так низько, щоб уже й не було куди нижче. Й лише як упаде й боляче вдариться чи й покалічиться, то може починати свій шлях нагору, до сонця, до неба, до життя. Та не всі після падіння мають сили дертись нагору. Є такі, що розбиваються на смерть, а є такі, що краще плазуватимуть на тому смердючому дні, а не наважаться долати перешкоди. Бояться вони після першого падіння знову впасти, бояться не дістатись виходу з темного лабіринту — дарма покласти сили. Страх цим людям — ворог. Найбільший. — Зазирав у своє нутро, душу колупав, перевіряв, чи ж сам боїться, чи вже переступив ту риску страху. Впевнено додавав: — У мене вже немає страху. Хіба за інших — не за себе».

Тепер-от, дивлячись на односельців, на таких рідних йому людей, яких знав змалечку, на родичів та батьків, всотував (іноді навіть не бажаючи цього) їхній біль, просякав ним, як накладена на відкриту рану марлева пов’язка просякає яскравою кров’ю. Брав собі їхній страх, не кажучи й слова. Люди знали, що малий Терновий збирає літопис їхніх суголосних бід. Тримали цю таємницю у своїх зморених тілах, боялись про це говорити, а ну як хто почує та конфіскує в Тернового той рукопис? А його самого — та до стінки. Люди берегли Леся своїми молитвами, підсвідомо розуміючи, що саме він зможе донести іншим, нащадкам, їхню правду, їхню трагедію, їхні муки.

От, коли стояв Терновий на сходці біля Гаврила Малиночки, передалось йому чоловікове нервове тремтіння. Геть перехоплювало дихання, слина стала іншою на смак, таке щось робилось, і не пояснити. Ніби сам перетворився на того страждальця. І серце по-іншому почало битись, і бачив оточуючих крізь призму Малиночкових очей, і ненавидів, як Малиночка, і стискав кулаки, ніби це не Гаврило хотів хапатись за ножаку, а сам Терновий.

— Добридень, — почув у важких розмірковуваннях жіночий голос. Автоматично кивнув. — Хоча де вони, ті добрі дні, — додала жіночка.

Терновий і не подивився б, хто це з ним здоровкається, був-бо занадто глибоко занурений у думки про того до погибелі горопашного Малиночку. Але враз йому перед очі кинулась звідкіля й узялась картинка — дивовижна якась рахівниця вся червоною фарбою залита, чи що. Терновий спинився, міцно-міцно заплющився, потрусив головою, аби відігнати од себе дивні яви. Подумав: «Голод приводить марево за собою». Щось примусило його повернутись поглядом за селянкою, яка віддалялась від нього. Лесь вдивлявся в жінку й за її ходою намагався упізнати, хто ж то така.