Чорна дошка - Страница 76

Ліда перехопила пульт, натисла одна по одній кілька клавіш. Клацала доти, допоки не знайшла спокійного, але страшного у своїй лаконічності документального фільму про українське село початку тридцятих років. Диктор низьким приємним голосом розмірено вів свою оповідь про грудень тридцять другого. Ігор та його дружина, яка присіла на бильце дивана і так застигла, вп’ялись поглядами в екран і вже не могли поворухнутись. Чоловік відклав убік тарілку — апетит кудись подівся. Розповідь, позбавлена будь-якого пафосу та натиску, просочувалась усередину цих двох слухачів і заводила потужний двигун у їхніх серцях. Стримуючи серцебиття, Ліда попросила чоловіка:

— Я не можу цього слухати, здається, помру.

— Може, вимкнемо? — Ігор з надією подивився на вечерю, яка підступно холола.

— Не можна, Олексійовичу. Треба слухати.

Ігорю спливла із закапелків пам’яті розповідь його батька, який саме народився у рік панування в Україні голодної смерті. Розповідь про бабусю Софію, котру він, онук, ніколи не бачив. Померла жінка, залишивши Ігоревого батька, Альошку, чотирнадцятирічним хлопчиком. Тата свого Альошка не знав — у матері не було чоловіка. Прізвище носив мамине. Сусіди шепотіли в спину Софії образливе слово «нагуляла». Вона щось розповідала про Голодомор сину, а той уже в поважному віці ніби й розповідав якісь історії Ігорю, але про що саме там йшлося, Лідин чоловік зараз достеменно не пам’ятав.

Випірнув зі своїх згадок — слухав, що каже телевізор.

«Першого грудня Раднарком УРСР заборонив торгувати картоплею в районах, які не виконували зобов’язань по контрактації і перевірці наявних фондів картоплі в колгоспах, — говорив монотонний чоловічий голос, а на екрані виникали світлини померлих від голоду дітей, старих, жінок та чоловіків. — До переліку районів, що не виконали зобов’язань, потрапили дванадцять районів Чернігівської, чотири — Київської та чотири — Харківської областей. Третього грудня в низці районів заборонено торгувати м’ясом і тваринами. З шостого грудня ці райони, а також окремі села почали заноситися на так звані чорні дошки».

— Чорні дошки, чорні дошки… — сомнамбулічно повторювала Ліда, ніби боялась забути словосполучення.

Документальні чорно-білі хроніки з мінорним музичним супроводом без попередження в один кадр змінились на яскравого зайчика, який у веселій пісеньці наполягав на тому, що треба їсти кульки фірми «Нестле». Реклама! Ліда побігла в синову кімнату. Шукала там брунатний дідів блокнот. Знайшовши, нашвидкуруч перегорнула сторінки, аж поки не виявила потрібного їй запису.

«Веселівку занесли до чорної дошки. Це все. Кінець. До цього можна було бодай якось вижити. Люди ходили до інших сіл, до міста — вимінювали одяг на хліб, крупи, картоплю. У магазин привозили харч — гнилий, неякісний, але привозили. Працювала їдальня при колгоспі. На початку грудня стало зрозуміло — сільський актив не впорався із поставленим завданням хлібозаготівель і хлібоздач. Вони опинились в облозі разом з селянами… і з куркулями, і з розкуркуленими, і з біднотою. Чорна дошка — це надгробок…»

Телевізор змінив тональність із радісної на сумну й продовжував розповідати про Голодомор: «Телеграма Косіора та Чубаря керівникам Дніпропетровської, Одеської та Харківської областей вимагала негайного виконання Постанови, щоб показати, як радянська влада вміє безжалісно розправлятися з організаторами саботажу хлібозаготівель, з куркульськими елементами та їх поплічниками».

Ліда вже не гортала записник, списаний не більшими, ніж макова зернина літерами, а лиш згадувала те, що їй розповідав перед смертю дід. Інформація з телевізора і конкретна історія одного окремо взятого села злились воєдино. Ліда сиділа в кімнаті сина, за його письмовим столом, продовжувала дивитись на яскраві цятки у вікнах її сусідів по місту. Байдуже спостерігала, як ці цятки одна за одною зникають — бо ж люди не можуть лишити свічки запаленими на цілу ніч, може статись пожежа. Саме в цю хвилину Ліда розуміла, що минулому не помститись. От ще вчора вона ненавиділа всіх, хто винищував рід український, лиш нещодавно кортіло їй дізнатись, хто нащадки тих вбивць, які несли на своїх багнетах голод, ким вони, ті нащадки, стали, що роблять тепер, у сучасній Україні, як їм ведеться, як живеться, чи сни погані не навідуються, чи не приходять у тих снах пращури з покаянням. А тепер стало байдуже до всього. Те було й минулося. Єдине, що лишилось у душі, — бажання, аби цього більше ніколи не повторилось. Ніколи. І тут уже завдання для неї, для її сина, для онуків, які будуть жити на так щедро здобреній кров’ю землі. Завдання не з легких — не забути, не дозволити, аби спомин про великий і нещадний Голодомор не став черговим для галочки дійством. Треба дивитись уперед. І при цьому все пам’ятати! Ліда взяла ручку із синового столу й написала цю фразу на останній сторінці дідового блокнота. Тут і місце лишилось тільки для одного-єдиного короткого речення, для фінального акорду.

— Лід, іди сюди, тут цікаво розповідають, — кричав з кімнати Ігор. — Я навіть гадки не мав, що були ці чорні дошки. По суті повна ізоляція. Лідо-о-о!

— Дивись, дивись без мене, — кричала у відповідь дружина. — Я звідси все добре чую.

— У тебе все гаразд?

— Так.

Коментатор говорив: «Одинадцятого грудня керівництву УСРР надходить шифрограма Молотова і Сталіна з вимогою негайно судити і дати п’ять, а краще десять років тюремного ув’язнення за невиконання хлібозаготівельних планів колгоспами та селянами…»