Чорна дошка - Страница 75

Інші люди використовують білі із крихкого воску свічки, які лишились у хазяйстві українців з тих часів, коли у містах та селах через неабияку економію вимикали надовго світло. До тих свічок на додачу, якщо пошукати добре, можна знайти й сухий спирт, бо ж дехто мав електричну плиту, а готувати їжу треба було й за умови тотального вимкнення електрики. Ті, хто запалювали ці свічки, поринали надовго в спогади про безжальні, а комусь і веселі дев’яності, замислювались, згадуючи своє безтурботне дитинство, а чи бурхливу юність.

Кольорові й оздоблені різними виліпленими із воску витребеньками, як-от троянди, серця чи зайчики зі слониками, а також грубі присадкуваті свічки з різними ароматами — від простого зеленого яблука, яким пахтить кожен салон маршрутки в місті, до екзотичного манго-маракуї, які зазвичай використовуються як засіб для знищення молі, запалювали естети й гурмани, люди з вищого світу, а також водії можновладців, подруги депутатів, свати народних артистів та до них наближені.

Запалювання свічок наприкінці листопада єднало різних людей у селах, селищах, містечках та містах різного підпорядкування, зближувало їх у поривах згадувати про загиблих, замордованих та заморених голодом. Кожен дивився на свою свічку й заглиблювався в міркування. І не важливо, що, врешті-решт зринуло, із пам’яті. Важливо, що підсвідомість починала працювати. Бодай на одну хвилю збурювала генетичну пам’ять, і хто зна, можливо, за кілька десятиліть та пам’ять таки дасться взнаки й багатомільйонний народ візьметься до дій. А поки що багато хто зробив перший крок — запалив свою свічку у вікні власної тихої та теплої оселі: чи комфортабельної чи занедбаної — то вже не важливо.

Ліда стоїть біля вікна кухні й вдивляється в далечінь, намагаючись полічити усі ті невеличкі язики полум’я, що з’явились і ще утворюються у сусідніх будинках й у тих, які знаходяться далі, за найближчими від її дому, і від яких видко лиш верхні поверхи. Раптом до неї доходить, що в її оселі ще не запалений вогонь пам’яті. Вона боляче ляскає себе по стегнах та гукає голосно, аби її почули у вітальні:.

— Ігорю! Ігорю! Ігорю, де свічка?

— Яка свічка? — своєю чергою, тихо питає чоловік, який щойно зайшов до кухні. Його спокійна манера спілкування бісить Ліду. — Ти чого без світла сидиш? — У кухні спалахує світло. — Помішай картоплю, бо ж горить!

Чоловік підходить до сковорідки, на ходу хапаючи пухку стьобану рукавицю й вставляючи в неї правицю. Береться за гарячу ручку, спеціальною тефлоновою лопаткою підважує нарізану скибочками бараболю і, мов професійний шеф-кухар, одним махом перевертає її іншим боком до пательні. Картопля хизується зі сковорідки темно-коричневими боками та хижо шкварчить, плюючись дрібними крапельками розпеченої олії. Ігор виконує біля плити щось на кшталт ритуального танцю, намагаючись уникнути масного бомбардування.

Тим часом Ліда, кидаючи кпини щодо чоловікової здатності вправно виконувати хореографічні етюди, заходилась нишпорити по закутках кухні та поличках меблів. Вона рвучко витягає полиці, викидає на підлогу зіжмакані поліетиленові пакети, лляні серветки, рушники і насамкінець дістається до товстої, п’ять сантиметрів діаметром, білої декоративної свічі. Цю глибу просто не можна назвати свічкою, бо ж її розміри та пафосний вигляд не дозволяють язикові повертатись в іншому напрямку, ніж у тому, аби вимовити, дивлячись на неї: «Свіча». На свічі срібними пацьорками-павутинками виведено обриси матері й дитини в профіль. Ті два силуети тягнуться руками й усіма своїми прозорими тілами до хреста. Сам хрест, на відміну від обрисів людей, повністю залитий золотою фарбою і лиш обведений сріблянкою. Сей витвір ритуального мистецтва був куплений у церковній крамниці, коли хрестили Сашка. Малому тоді було років зо п’ять, і він хапався за свічу, навіть намагався її відкусити, бо думав, що то гігантське морозиво. Від часу придбання майже метрова свічка втратила одну третину свого білого тіла. Її ставили у двохсотграмову склянку, аби не впала, та ставили на підвіконня у день вшанування чиєїсь пам’яті. Коли по телевізору та радіо впродовж дня нагадували: Афганістан, чи Чорнобиль, чи… Голодомор.

— І чого вони щороку в інший день вшановують? — запитав Ігор.

Він насипав собі повну тарілку смаженої картоплі, понишпорив у холодильнику на предмет котлет, взяв собі дві, витяг з трилітрового слоїка квашену помідору, подумав хвилю й дістав ще одну та пішов із таріллю до вітальні. Звідти почулось характерне шипіння, яке зазвичай спричиняє старий телевізор, який уже увімкнули, але він ще не нагрівся до пуття. Після шипіння до квартири увірвались бравурні звуки ротарівської «Хуторянки». Ігор гучно підспівував з набитим ротом.

— Ігорю! — закричала Ліда і тут-таки виникла у дверному отворі.

Жінка покрутила біля скроні вказівним пальцем і багатозначно підняла плечі.

— Ой, сорі, забувся, — зреагував на ситуацію чоловік і потягнувся за пультом.

На центральних, загальноукраїнських та місцевих каналах відгодовані чиновники, численні аналітики, псевдо-і непсевдоісторики, модно вдягнені ведучі витонченою українською чи навіть російською мовою, а іноді й суржиком сповіщали про факти геноциду під час Голодомору тисяча дев’ятсот тридцять другого — тисяча дев’ятсот тридцять третього років. Розводили полеміку про те, що цей факт ще остаточно не доведений. Перебивались ці страшні одкровення рекламною паузою, у якій або смажили курку й поливали її «корисним» соусом, або закликали відвідати «Макдональдс», або провести незабутній час із коханою в ресторані італійської кухні.