Чорна дошка - Страница 77

Далі всі слова розмила ніч, поцупила стара злодійка до себе в обійми і Ліду, і її чоловіка, і телевізор. Прокинулись вони від того, що у двері дзвонили. Ліда подивилась на годинник, який показував першу годину ночі, а її чоловік на телевізор, де транслювалось еротичне кіно.

— Це Сашко! — сказала Ліда й побігла відчиняти. — Ключ з дверей не витягла.

— Щось довго гуляє, — повідомив батько й, потягуючись, пішов до спальні, на ходу загасив свічку, яка, оминаючи скляний паркан, пустила густі воскові сльози на підвіконня.

32-й

По обіді під сільрадою у Веселівці зібрався мало не увесь тутешній люд, окрім лиш зовсім старих та немічних, які не могли і з ліжника злізти. Чоловіки протирали паморозь із вус та борід, мляво махали червоними від холоду руками й закликали один одного до активних дій. Жіночки стискали в обіймах довгасті сувої — немовлят, хилитались із ними, аби малі не плакали. Старшенькі дітлахи ховались за маминими спідницями, визираючи з-під шарів намотаних на голови й зав’язаних хрест-навхрест під руками хусток, мов залякані звірята із нір. Вдягнені в обдерте шмаття незаможники та члени їхніх родин стовбичили поруч із тими, хто ще півроку тому був майже паном. Від сих панів залишилась хіба що назва, яка приклеїлась до них, мов муха до липучої стрічки. Селяни вже й не вкладали у слово «куркуль» образливого смислу. Кажучи про якогось там Петра, додавали «куркуль», щоб не плутати його з Петром, у якого й хати нема, — ходить селом, світить голим задом. І усім було зрозуміло, що мова йде про того Петра, котрий став куркулем лиш за те, що в нього хата була під бляхою, а тепер він такий самий голодранець, як і інший.

Людська маса повільно коливалась, сходила нервовими хвилями, голови здіймались та опускались, коли здавалось селянам, що хтось вийшов із сільради. В очікуванні відповідей на свої питання, аби зняти напругу та вихлюпнути накопичену злість, незадоволені гамселили по подвійних дверях колгоспної комори, зачинених на широку штабу з чималим навісним замком. У хід йшли кулаки, ноги, а хто використовував і держака від захопленої із дому про всяк випадок сокири. Жінки верескливо гукали Паламарчука та голову колгоспу, які зачинились на нараду в червоній кімнаті:

— Агов, де ви там поховались? Чи, може, наше доїдаєте? — час від часу натовпом проносився сміх, але він швидко стихав і над юрбою застигало, наче заморожене, відчуття, яке буває, коли чекаєш на звичайнісіньку літню грозу, а отримуєш натомість з піднебесся град розміром із куряче яйце.

— А не вийдете, то виведемо, — із останніх сил кидав у натовп старий Пилип з козацькими вусами й відразу потому повільно опускався до землі — ноги підгинались, бо крик той забирав у нього всю його невелику силу.

— Або й виволочемо! — різко додавав чийсь молодий голос, але кому він належав, зрозуміти було важко, бо товпище весь час хиляло з боку в бік.

— Виносити їх, супостатів, саме час та складати штабелями отуто, — кілька разів повторив хриплим голосом, дивлячись в одну точку попереду себе, Гаврило Малиночка.

Біля Малиночки пліч-о-пліч тупцяв молодший Терновий у своєму бобриковому півпальті та батьковій шапці. Лесь нишком спостерігав за Гаврилом.

— Виносити, — ще раз прохрипів чоловік.

Від його дряпкого тембру віяло могилою, а в погляді Гаврила проблискували зародки легкого божевілля. Широкі, мало не на всю райдужку зіниці перетворили звичну ясну зелень Гаврилових очей на темно-сіру каламуть. Чоловік переступав із ноги на ногу й стискав кулаки. Кадик конвульсійно шарпався на худій шиї. А та шия поросла рудуватою рослинністю, яку й бородою назвати не можна. Малиночка занадто часто облизував на вітрі потріскані губи, від чого вони спочатку робились яскраво-червоними, а за хвилю вкривались білими рівчаками. Селянин ще раз, востаннє, виголосив свою єдину фразу про те, що треба когось-там складати штабелями, і по-диявольськи усміхнувся. Від цієї натягнутої усмішки у двох місцях тріснула тонка шкіра на верхній губі. Кількома краплинами крові оросилися зуби. Чоловік відчув у роті солону рідину і, здалось, наситившись нею, трохи заспокоївся.

«Бідолашний чоловік», — Лесеві стало невимовно шкода односельчанина. Такий він вже був засмоктаний та обдертий, такий тужливий і лютий у цій тузі, що й не передати словами.

У Гаврила Малиночки в хаті на цей час, охлявши від голоду, лежало троє: молода дружина, яка нещодавно народила Гаврилові маля, і воно за тиждень померло, бо в жінки не було в грудях молока; стара мати — баба Федора й шестирічна донечка Любця. Ще двоє дітей-підлітків, Льонька й Пантюша, стояли поряд із чоловіком і тримали батька за рукави, аби той не витяг із-за пазухи ножа, яким озброївся перед походом до сільради. Діти дивились на Гаврила повними сліз та страху очима і час від часу зиркали на вхід до сільради.

Гаврило Малиночка все повторював свої слова, а люди, що перебували поруч із ним та його хлопчиками, непомітно обмахували себе хресним знаменням і скрушно хитали головами.

— Помутився, видать, Гаврило, — гомоніли впівголоса баби, і шепіт цей підхоплював вітер і ніс далі майданом.

— Ой, біда-біда…

І вже далеко від Гаврила говорили про нього і його біду, не стримуючись, на все горло.

— До чого довели чоловіка? — бідкалась тітка Павлина, переводячи дух і замотуючись щільніше в облізлу пухову хустину. Вона обтирала носа репаною долонею, шморгала від холоду і зітхаючи продовжувала: — Зовсім збожеволів. Люди казали, що він уже собі до горла ножаку приставляв, то діти одчепили.