Чорна дошка - Страница 66

Згадав чогось, як Параска Бідова на початку осені не пішла на колгоспне поле, хоча була записана в лави колгоспників. Вона якось там порізала ногу й не могла хати перейти. Тож чоловік їй наказав лежати вдома, дбайливо перемотав скалічену ступню чистою онучею та побіг до колгоспу. Перед тим як приступити до роботи, зайшов у правління, аби поставити до відома начальство, що дружині зле.

«Ну, однімайте один трудодень, шо ж ми, не розуміємо», — казав, стоячи перед головою колгоспу, як перед апостолом Петром. А той «апостол» кинув коротко «ага» та велів, не гаючи часу, роботу робити, а не язиком теліпати. Історія, яка потому зчинилась із Параскою, дуже швидко рознеслась селом, і люди ще більше впевнились, що комуна — це зло.

— От, же ж іроди, — промовив уголос Дмитро, — усе їм не сидиться, усе шукають, що де погано лежить.

То от що ці іроди-активісти на чолі із Гільком видумали. Після того як голова колгоспу сказав Йосипові — Парасчиному мужу — своє вагоме «ага», й чоловік шкварконув працювати, Кривий покликав до себе душ із п’ять найзатятіших комунарів та подались вони до Парасчиного дому. Прийшли, увійшли до хати, роздивились. Жінка лежить собі на ліжку, посміхається гостям, біля себе дитя тримає. Хто з тих колгоспників совість ще не втратив повністю, стоїть у кутку кахикає, горло продирає, бо, мабуть, совість таки тисне. Інші мовчать, мов боввани. Параска їм ніжно: «Не можу, товариші добресенькі, встати та вас привітати, бо лежу», а вони їй мало не хором: «Лежи, лежи», а самі на Гілька дивляться як ото зграя здичавілих собак на сучку. Той присів, зазирнув у віконце, примружився, роздивляючись засаджений город. Один порух голови, і хлопці вже подріботіли із хати, й за мить було чути їхні голоси на Парасчиному городі. Гілько виходив останнім.

— Мішки де? — запитав у Параски.

— У коморі на ослоні складені, — відповіла та й закліпала довгими віями. — А нащо вам? — сіпнулась з ліжка, й від цього заплакала її дитина.

— Лежи-лежи, Парасю, ми самі, — у голосі голови колгоспу звучало таке батьківське тепло й ласка, що жіночка з блаженною посмішкою повернулась до споглядання свого дитя, яке знову спокійно заснуло.

Знадвору чулись віддалені крики чоловіків, і по цих криках Параска здогадалась, що вони копають її город. «Молодці які, — думала собі, — От, що значить колективне господарство. Захворів один колгоспник — усі прийшли допомогти». Складались у Парасчиній уяві світлі картинки, отакі, як на тих плакатах, що їх розклеєно по правлінню колгоспу.

Чоловіки дійсно в посиленому режимі гарували на Парасчиному городі. За кілька годин усе чисто із нього повикопували — картоплю, буряки та моркву. Поскладали в мішки, позносили з городу… але не в Парасчину комору, а на колгоспну підводу. Йдучи навіть не зайшли до хати, лиш грюкнули в шибку та гукнули, показуючи здобич: «Це ми за прогул твій забрали. Натуральний штраф», та й повіялись. Цю історію знали всі, але ніхто не відав, як гірко плакала Параска, як не хотілось їй відпускати оту золоту мрію про взаємодопомогу та колективну працю задля суспільного блага і як у її душі зароджувались паростки ненависті.

— Дрова! — повернув себе до справ насущних Дмитро. Адже він прийшов у ліс не по спогади, а саме по дрова.

При поясі сокира, у руках мотузок від саней. А раніше ж кінь був запряжений. Тепер тим конем Калюжний по селу розсікає, у вершників грається, такий весь із себе гоноровий та видний. І Стецюк при згадці про чекіста розламав одну з гілляк, аж лісом прокотилась луна.

Усі дрова, що він був заготував з літа та поскладав під парканом, навіщось забрали перші буксирники. Хоч як Дмитро їм пояснював, що дрова їсти не можна, до його дотепів ніхто не дослухався — повантажили та повезли до колгоспу, але того ж дня у колгоспній коморі дров не знайшли. Дмитро ж пішов скаржитись Паламарчукові за такі непорядки. Той забив на сполох, давай дрова шукати. Усе той смішний ідеаліст голова сільради, махаючи руками, доводив, що революція не на те робилась, аби з трударів знущатись. Та, врешті-решт, словами справа й скінчилась. Хіба його й розбереш, куди ті дрова поділись, якщо невідомо, де таборились оті сіялки та молотарки, що їх нібито забирали для комуни, для загальних нужд. Казали люди, що все везуть на станцію, а там вантажать у вагони. Дмитро лиш плечима стенав і усе думав, що ось-ось усе скінчиться, що натішаться ті начальники та й підуть собі в місто, на підвищення, а вони знову заживуть своїм миром, по-старому, як батьки жили.

— Мародерство процвітає, — єдине, що по тих пошуках сказав тоді Паламарчук.

Стецюк згадав, як голова сільради додав:

— Нічим не можу допомогти.

І рукою так ще тоді приречено махнув. По тій згадці Дмитро невесело посміхнувся — мав таку звичку.

Дмитро Іванович від рання находився тим лісом та присів на засніжений пеньок недалеко від дороги, аби трохи відпочити та дух перевести. Сидів та прислухався до тиші, роздивлявся клубчасті хмарки білої пари, яка утворювалась на морозяному повітрі від його подиху, а тоді несподівано вловив лункий постріл. Стрибнув з пенька, впав на землю, принишк, влип у тонкий шар снігу аж обличчям, так, щоб його не побачили ті, хто стріляли. «Ану, як вбивство яке…» — подумав. Полежав так трохи, а тоді, не почувши інших пострілів, наважився піти на звук. «Мало що. Може, комусь знадобиться допомога?»

Здалеку побачив малесенькі плямки на снігу і поплівся по тому червоному сліду як слідопит. Під розлогою ялиною сидів Заболотний із простреленою ногою. Одна штанина просякнута кров’ю. Чоловік намагався затиснути дірку в нозі пальцем та несамовито матюкався до зайця, якого міцно тримав за вуха. Лукич важко дихав і мало не плакав.