Чорна дошка - Страница 67

— Суко, — казав голосно, не помічаючи Дмитра, який заховався за кущі ліщини. — Що ж ти, падло, робиш, га?

Ці слова Кузьма Лукич звертав до зайця. Заєць був живий, і Стецюк не міг збагнути, чому прострелена не тварина, а кінцівка мисливця, і як цьому підстреленому мисливцю таки вдалось схопити чималого вгодованого русака за вуха. «Та ну його, цього Заболотного, до біса. Нехай тут і замерзне», — прийняв рішення Дмитро, тихцем розвернувся та якось так необережно ступив, що під його ногою дзвінко хруснув замерзлий патик.

— Хто тут? — голосно скрикнув Лукич і заволав що є духу: — А-а-а-а, рятуйте!!!

«Чортова ковінька», — тепер уже Стецюк не міг так просто покинути людину, най навіть ось таку, як цей сільський начальник. Зітхнув якось дивно й рушив до тієї ялини, під якою знаходився Лукич.

— Та чого ти кричиш, мов навіжений? — спокійно запитав Дмитро, вилізаючи зі свого сховку та швидко наближаючись до комнезамівця.

— Є таки Бог на небі! — здійняв руки вгору Заболотний.

Він так і не випустив зайця, і той бовтався, намагаючись вивільнитись, до крові дряпав Лукича по зап’ястку. Начальник спересердя гепнув зайця об стовбур дерева, сам скрикнув від болю, спричиненого розворотом усього тіла. Коли тварина затихла та бездиханно повисла, застогнав.

— Відпускати ще не можна, бо падло втече, оклигавши, — піднявся та сів на непритомного, а може, вже й вбитого зайця.

Дмитро перетис ногу комнезамівця джгутом, який зробив зі свого шкіряного ременя. Коли кровотеча спинилась, перемотав рану онучею, що її зняв із себе, залишившись у валянку на босу ногу.

— А як це так сталося, що заєць тебе встрелив? — засміявся Дмитро, і його сміх підхопив Лукич.

— Отака колізія, Мітю. Ти давай, мене кидай на плечі та тягни до села, а я тобі по дорозі все розповім.

Дмитро й гадки не мав відмовити навіть такому упирю, як Заболотний, у допомозі, але вирішив пограти в чоловіка на нервах.

— Не зможу я, Лукичу, тебе підняти. Ти ж на казенних харчах пузо від’їв, пудів зо п’ять важиш, а я, навпаки, охляв… завдяки тобі ж… Боюсь, не те що не дотягну, не закину на плечі.

Лукич почав нишпорити в кишені, шукаючи патрон до гвинтівки. Дмитро одним махом відібрав у нього зброю. У комнезамівця по обличчю пробігла тінь. Злякавшись, що односельчанин буде мститись, забелькотів:

— Не вбивай, Христом-Богом прошу. Зайця тобі віддам. Ну, не хочеш нести, не неси. Лиш як дійдеш до села, скажи нашим, що я тут.

Дмитро мовчки зник з поля зору Лукича. Той кричав прокляття йому вслід, а коли чоловік з’явився на галявині із санями, на яких були акуратно складені гіляки, вишкірно посміхнувся.

Дорогою Лукич розповів чудернацьку історію про те, як біг за зайцем, зачепився за купину, що заховалась під снігом, та встрелив собі в ногу, а падаючи, причавив своїм тілом русака.

На знак подяки за врятоване життя Заболотний віддав Дмитрові здобич і попросив, аби той не патякав селом про його невдале полювання.

— Я скажу, що від куркулів відстрілювався, — розговорився Заболотний, — може, за це мені медаль дадуть… чи харчу більше.

***

У Дмитрової матері, висохлої од літ бабці, попухли ноги. Тоді то й вирішили на сімейній раді діставати заховане зерно. Старенька просила ще почекати, не зважати на неї. Мовляв, ноги то не від голоду попухли, а через старість.

— І лікар же ж казав, — силувалась говорити голосніше бабуся.

Лікар дійсно приходив. Фельдшер Трохим Лановський. Дивився, мацав бабцю, довго думав, а тоді й вимовив, наче вдавлений:

— Ну, дивіться… цей… готуйтесь… бо молодого кров гріє, а старого шо ж?..

Він натискав пальцем на пухлі бабині ноги, вивчав бабчиного язика, чухав підборіддя й виніс вердикт:

— Поганому животу і пироги вадять, — спохопився, що його давнішня улюблена приказка, яку він застосовував зазвичай для оголошення діагнозу, зараз звучить, як знущання. — Ну, коротше, тут уже медицина безсила. Шо я можу? — питав у Дмитра з такою досадою та безвихіддю, аж від тої досади й безвиході зривався йому на півні голос.

— Так це ж від голоду, мабуть? — питала Ярина, зазираючи лікареві в очі.

Сподівалась, що той напише якого рецепта на шматок хліба. Ні, фельдшер відводить очі й усе торочить про старість, а не про голод. Бабуся вірить медику, киває ствердно й розмірковує, коли той уже йде з хати:

— Я вже стара, мені вже й час помирати, а ви ото, купочки тримайтесь, — казала, а тоді переходила на інше: — Чого ж оце Наталочка та Оксанка не навідуються додому, га?

Наталя й Оксана як пішли ото до міста, так і слід за ними зник. Рідні чекали від них звісточки: брати сумували, мати потай плакала, а бабуся лиш зітхала та хрестилась на образи`, перенесені із покутя на піч.

***

Дівчата діставались міста незвичним шляхом, околясами, — до Пикова пішки в супроводі Тернового, а звідтіля поїздом до Калинівки, а вже звідти — товарняком, якого чекали, сидячи під дерев’яним присадкуватим двірцем, мало не півдоби. Потяги їхали повз станцію в обидва боки й не спинялись. Ті, хто чекав транспорту до вузлової станції, а таких налічувалось душ із півсотні, крутили головами, чіпляючись поглядами за вікна потягів далекого прямування. У тих вагонах відгодовані двопідборідні чоловіки в майках та халатиках, у смугастих піжамах та світлих вишитих сорочках, відкушуючи пухкі пиріжечки чи прикладаючи до вуст стегно вареної курки, також спостерігали за тими, хто знаходився ззовні, на брудному пероні. За тими, хто випускає з посинілих губ та червоних носів хмари густої пари, за тими, хто тупцює на місці у якомусь туземному танку, аби зігріти замерзлі ноги, за тими, хто ковтає слину, вихоплюючи з веремії вікон одне, у якому хтось щось їсть. І можливо, у тому вагоні точилася культурна бесіда на кшталт такої: