Чорна дошка - Страница 65

***

— Вчора серед ночі Василя побили, — ця розмова велась уже в хаті Дмитра Стецюка наступного дня. — Кажуть, дівки повернулись додому — не прийняв їх брат. То й Василь обіцяв Гальці й Валентині відректись од них, залишити без батьківського благословення, якщо будуть його до колгоспу фалувати. А вони вдвох, не дивись, що малі, накинулись на ненька рідного. Одна із рогачем, інша з коромислом — що під руки втрапило, та відлупцювали. Голька як не просила, як не молила на батька руку не здіймати — не допомогли її благання. Ще й вона могла отримати свого. От, шо із тими дітьми той більшовизм робить. Придумали піонерію. Нацьковують дітей на батьків рідних. Голька за чоловіка не могла заступитись — ядушило її саме. Дід із бабою — і з печі вже не злізуть. Василь чіплявся за ті держаки, ухилявся. Повідбирав у дівок ту зброю. Хотів був оддухопелить одну й іншу, та пожалів. На ранок Максим із Дариною прийшли провідати. Василь сидів побитий у сінях та стогнав. Сестри сказали Максимові, що побили батька комнезамівці. Мати та дід з бабою мовчали, бо нащо? Що він тим скаженим дівкам зробить, якщо вони вже так? Така от біда.

— Щось не чути було крику, — зазначила Ярина, пам’ятаючи, який Василь громовержець, як розсердиться.

— Охляв, гримнуть, як вміє, не міг.

— Дмитр-е-е-е, кажи-но щось Ярисі. Вона не їсть зовсім, — заскиглила старенька Дмитрова мати з печі.

Стецюк обняв дружину, поцілував у лоба:

— Біжи, голубко, там у сінях м’ясо, — випалив та важко сів на лаву.

Вмить до батька підбігли хлопчики, і навіть бабуся виставила голову з-за печі. В очах у кожного читалось німе запитання, про яке м’ясо він торочить. Він пішов ще завидна до лісу, казав, по дрова. Дрова притягнув по снігу, впрягшись у саморобні сани. А тут ще й м’ясо вполював. З сіней почувся щасливий крик Ярини:

— Заєць! Діти, заєць.

Андрій, а за ним і Юстин, вибігли в холодні сіни, як були босі та голоногі. Їхньому щастю не було меж — стрибали, здіймаючи рученята над головами, та плескали в долоні. Юстин на хвильку засумував, бо ж думав, що заєць живий, як ото в них був кіт, із яким малий бавився. Кіт кудись зник, подівся, чи то втік у лісові хащі, чуючи біду, чи то зловили його голодні люди та й з’їли, посмаживши чи зваривши в казані.

Ярина швидко оббілувала здобич, розділила на кілька частин, пояснюючи, що не можна його всього відразу готувати:

— Бо й з’їмо за раз. А так, — порахувала купки, на які склала частини зайця, — на чотири рази буде. Запорпаємо у сніг — замерзне, полежить довше.

У першій купці — передні лапки та грудка, у другій — одна задня лапа та півспини, така сама третя, а в останній — серце, печінка та нирки.

— Що будемо сьогодні їсти? — запитала в дітей, дивлячись на розкладене на долівці м’ясо.

— Зайчика! — весело промовив Юстин.

Ярина з усмішкою розвернулись до хлопчика й застигла — малий вп’явся зубами у відтяту голову зайця й смоктав із неї кров.

Ярина готувала м’ясо, і ссало їй під серцем. Стиха плакала, так, аби ніхто не здогадався, що вона мокву розводить. Робила вигляд, що їй в очі зайшов дим, втирала рушничком та сумно посміхалась, коли за цією справою її заставав хтось із хатніх. Коли вечеря була готова і всі повсідались за стіл, у двері грюкнули. Один раз легенько, а тоді задріботіли, ніби забили в бубни.

— Швидко їжте, діти, швидко, — наказувала Ярина і собі обсмоктувала кісточку, від якої відділила м’ясо. Поклала хлопчикам до ротів по шматочку. — Оближіть пальці і гайда по ліжках, — дала їм по тонкій кістці від передніх лап та доправила на сон. Пояснювала: — Смокчіть, воно легше заснути зможете. Лише не ковтніть кісточку, бо животик болітиме.

Дмитро пішов відчиняти двері й за мить повернувся сам.

— Пішли? — запитала Ярина.

Чоловік простяг жінці шматок чорного хліба та трохи підгнилу цибулину. Коротко пояснив:

— Терновий передав.

Ярина, закривши очі руками, дала волю сльозам. Плакала, бо все ще жевріла в ній віра в хороших людей, незаплямованих страшним часом. А ця віра автоматично тягла за собою іншу, що вони таки переживуть зиму і радісно стрінуть весну.

— А весною і листя можна їсти. Воно смачне, — шепотіла чоловікові, коли вони, міцно притиснувшись одне до одного, мріяли про нові врожаї та безтурботні дні.

— Калачики! — почулось з-під стіни від говіркого Андрійка.

— Я зараз комусь дам калачики, — суворо озвався батько, — Ану, спати!

Ярина відчула, як він здригається усім тілом — сміється, значить. Їй і самій стало весело — адже завтра зранку знає, що дати дітям. Подумки розподіляла: «Хліб і цибуля. Бабусі менше, дітям більше, Дмитрові обов’язково дати та ще й подивитись, чи з’їв, а я і так якось. Маленькій людині не багато й треба, — думала, засинаючи. — Дивно, я не відчуваю голоду, зовсім не хочеться їсти. А як захочеться — треба побільше води пити. І сіллю заїдати, то воно якось ніби й наситився. Так ще жити можна, коли вода є. От, якби вони ще й воду забрали, отоді…»

Стецюки усе відкладали той момент, коли доведеться тягнути зерно зі сховку. Усе не знали, як підступитись до нього, та так, щоб ніхто із сусідів не побачив цього. І щодня, коли вже мали б залишитись без їжі, звідкілясь вона бралась. Ось несподівано Терновий приніс хліба, а Дмитро встрелив із саморобної рогатки зайця. Це Стецюк сказав рідним, що здобич втрапила до його рук завдяки влучному пострілу із рогатки, а насправді було все інакше.

***

Того зимного дня Дмитро повільно просувався по лісу в пошуках деревини, яка згодилася б для розпалювання печі, роззирався під ноги, ану, яка рослинність, що її можна споживати, — кущ шипшини із примерзлими бубками чи ліщина. «Та хіба ж ті горіхи до цього часу дотерпіли? — розмірковував, а тоді сам із собою сперечався: — Може, попадали та під снігом сидять, зачаїлись. А я от би зараз їх, хап, от тобі й харч». Окрім цього, думу важку думав, про те, що як не крути й не перекручуй, а до тієї клятої комуни таки доведеться йти. Бо ж чим годувати родину? А там хоч якої баланди дадуть та й хліб… уже який він той хліб не який, але ж хліб.