Чорна дошка - Страница 64

— А ви соліть краще та й їжте, — наказував Василь норовливим піонеркам Валентині та Галині. — Тут перебирати не доводиться: що є, те й їжте, дасть Бог, переживемо цю потолоч.

У магазин привозили ячні крупи — Дарина напередодні ходила пішки до райцентру та продала намисто, яке їй на весілля подарували батьки. Продала за безцінь, думала відразу купити яких продуктів. Та вже порожні були ті крамнички на базарі. А тут саме до кооперації в село оцю ячку й привезли. Дарина жінка розбитна, як побачила, що машина їде дорогою, схопила ті гроші та й гайда до магазину. А люди вже за нею тупочуть. Хто сильніший — швидше біжить, а хто охлялий — ззаду теліпається. Така процесія вишикувалась по дорозі — куди там тій жовтневій демонстрації. Дарка була чи не третьою. Перед нею лиш чоловіки. Стоять, допитують у продавщиці, що даватимуть. Думали, може, борошно. Та де там! Ячка. Ну, так, то так. Перебирати не доводиться. Купила півпуда тих круп — лиш стільки давали в одні руки. Припхала здобуток додому і тут-таки стала варити. А вже на вечерю і на стіл поклала. Крупи з остюками та дрібними камінчиками — їли, а під зубами аж рипіло.

— У нас забрали добірне, а нам за наші ж гроші привозять гімно, — бідкався Василь.

Дівчатка надувались, як середа на п’ятницю, ворожо дивились на батька, відпихали тарілки, хоча потім таки їли, а куди дінуться? Більш промітна Галя чи не щодня пиляла батька, вимагаючи від нього дістати зі сховків зерно.

— У вас є зерно, є, є, є, — істерично доводила Галя, зав’язуючи червоного піонерського галстука навкруг шиї.

— Ну, то де ж воно? — спантеличено питав батько.

Дівчатка те неіснуюче зерно щодня шукали — нишпорили, підслуховували, чи не шепочуть часом Дарина з братом про сховки, допитували в малого Миколки. Та ще й термосили Василя день у день, аби той відмовився од свого куркульського минулого та записався до колгоспу і не соромив їх перед іншими учнями в школі.

— Немає нам від вас життя, — плакали й сьорбали ту кашу-не-кашу. — Відмовимось ми від вас! Правда, Галь? — зверталась Валентина до сестри.

— Кость відмовився — живе й горя не знає. Всього в нього є до погибелі. І ковбаса, і риба. А тут землю їж, — додавала Галя, яка й була заводієм із них двох.

Батько, трижильний та мозолястий, підіймав руку, немов хотів ударити, а мати спурхувала із лежанки та ставала на захист. У дівчатах піднімалась на татуся ще більша злість, бо ж Валю й Галю добряче обробляли вчителі. Що не день, то добрий день. «Ага, — казали голосно, аби всі чули, — прийшли наші куркуляточка. То що, діти, будемо їх брати на поруки?» — питала вчителька Анна Сергіївна, а ті діти в один голос, наче отара овець, тягли: «Та-а-а-ак».

Але щоб аж так гнобили, як до цього гнобили брата й сестру Гнатюків, що вчились у молодшій групі, того не було. Бо ж у Маладичок середній брат. А того брата та завжди за приклад ставили, запопадливо й ніжно називаючи його товаришем Костянтином Васильовичем із області. Про Василя ж Маладику відпускали колючі жарти. А одного разу намалювали його, і то не діти намалювали, а вчителі в тій шкільній стінгазеті. Карикатура зображала пузатого, кривоногого та куцорукого, бородатого куркуля, який у широко відкритому роті тримав наповнений зерном чималий мішок. На мішку було написано: «Моє добро. Василь Маладика». Діти реготали, беручись за животи. Показували на Валю й Галю пальцями, кричали: «Куркулихи Валя-Галя» — та складали образливі вірші. Вчителі мали за священний обов’язок розповісти перед усім класом про батька Валі й Галі і на його прикладі показати, що то вже відживший своє елемент, гальмо на великій справі індустріалізації, поламаний гвинтик, нікудишня вівця і таке інше. От, після тієї стінгазети дівчатка зібрались, прихопили свої скарби — листівки та кулінарну книжечку, та й подались до Костя шукати гарного життя.

***

— Ну і добре! — розмірковувала Ярина, затираючи в ступці жменю зерна. — При споживспілці хоч баланди їсти не будуть. Кость їх образити не дасть.

***

— Так ото ж бо й воно, — розповідав цю саму історію Мефодій Терновий сину. Його слухала й дружина, яка щойно доповіла, що дівкам при Костеві непогано буде, і захитала головою, як почула від чоловіка продовження. — Вигнав брат дівок. Гондо, йшли дорогою, ревли одна поперед одної — хто голосніше. Питаю, чого, курчата, плачете, чи образив хто, а хіба зараз нема кому? А вони: «Кость сказав, їдьте додому, бо я не буду користуватись своїм високим становищем і рятувати куркулів. Хоч би ким вони мені доводились». Отаке на світі робиться. Дітей не пошкодував. Напевно, та Мілька гавкнула на нього, то він і посинів увесь. І як ото його Василь вчив, не розумію. Мало, мабуть, бив, коли треба було більше.

— Як же так? — не вірив почутому Лесь.

— Так іще ж ірод наказав малим, аби вони взяли під своє шефство здачу батька до колгоспу, мовляв, даю вам піонерське завдання. Ну? Мають оці цьмухи примушувати старого йти, куди в нього ноги не йдуть, на уклін до злодіїв, що його як рибу випотрошили, га? — Мефодій замовк на півслові й подивився прискіпливо на сина. Адже і той примушував його колись вчините так само — здатись до колгоспу.

— Краще б дядько Василь здався та вступив до колгоспу, — буркнув Лесь. — Що йому вже зараз втрачати. Усе одно все забрали.

Обоє чоловіків подумали про колгоспну їдальню, де робітників бодай чимось годували двічі на добу.

— Хто ж би подумав, що в колгосп бігтимуть чесні люди та один поперед одного. Що в таку трясовину самі стрибатимуть, рятуючись од ще гіршої супостатської навали. Хто ж думав, — прорік старий Мефодій.