Чорна дошка - Страница 45

І Лесів невеселий щоденник першим прийняв на свої аркуші історію родини Стецюків.

***

Стецюки вважались заможними лиш тому, що мали три корови, кілька коней та лоша, ну, ще птиці всякої було. Мали! Коли то було?! Як почались колгоспи — хоч-не-хоч, а віддай більшу частину того, що нажив. Дмитро оддав, не сперечався, не бідкався. «Чого, — казав, бувало, — ото даремно Бога гнівить. Буде день — буде й на день». А не сперечався й у бійку за своє добро не ліз, бо мудрий був, знав, почни лиш — життя заберуть. А йому ж хотілось жити на своїй землі.

Після отої навали з колгоспами лишилась йому одненька корова з бичком, кінь та з десяток курей, а гусей чи не вдвоє менше — мо’, четверо. Так тій активні й цього мало: все дражняться — куркуль. Вийде Дмитро Стецюк на вулицю, а чи хто з його родини, ураз кагал піонерів (і звідкіля лишень беруться?) давай верещати: «Куркуль» чи «Куркулиха». Казав рідним не зважати на таке. А вони й не зважали, лише побивались за забраною худобою. «То пусте, нажиєм ще, — чи ж ми не роботяги? Аби лиш не вигнали з рідної хати», — обдивлявся ніжним поглядом власними руками зведену хату, видивлявся, де що полагодити, де підлатати.

Був колись у Стецюків садок — вишні, а як без них, жовтобокі грушки, сливи завбільшки з дитячий кулачок родили і навіть райська яблунька плодоносила на додачу до звичайних — великих розлогих папіровок. А як обклала держава податками, наскочила на селянина, як ті блохи на приблудного пса, з розпачу вирізав Дмитро ті дерева. Хіба хотів — мусив. Одну лиш райську яблуньку лишив. Такі дивні малесенькі червоні й терпкі на смак плоди! Усе сусіди спочатку дивувались нащо селянину ті витребеньки. А Дмитро Іванович і не знав що відповісти та й брехав, що мовляв, обдурили продавці на базарі — замість антонівки всунули отакий саджанець-покруч.

— Тож не викорчовувати тепер, най собі росте — Боже зілля, — казав, а сусіди погоджувались: «Най росте», хоч і пуття з нього, як клубові із того покійного Грішка.

Насправді ж Стецюк спеціально для дружини купив райську яблуньку. На її ж замовлення. Довго шукав, їздив по різних базарах — було це ще на початку непу, коли можна було бодай трохи жити по-іншому. Усе його дружиноньці було цікаво, що то за чудо таке — райські яблука. Почула колись від жінок, що говорили про таке, й не могла заспокоїтись, аж поки та дивина не стала рости у їхньому садочку. Варила з яблучок смачне варення. А які не йшли на вариво, ті вкладала, мов іграшки, між шибками. Як прикрасу, аби гарно було.

От і зараз дивилась на засохлі, але все ще ніжно-рожеві яблучні кýльки, які лежали собі між шибками. А чоловік сидів за столом, по обидва боки котрого повмощувались їхні діти: дві старших дочки ліворуч і двоє менших синів по праву батькову руку. Дружина п’ятдесятилітнього міцного хазяїна — чорноока, на двадцять літ за нього молодша й з ніби намальованими, такими гарними бровами, Ярина, відійшла від вікна. Поралась біля печі. Від печі йшов вельми смачний дух. Діти не могли всидіти за столом, озирались на матір, ковтали слину, чекаючи, допоки на столі опиниться запашний розімлілий від довгого стояння в печі борщ з рожевою потрісканою квасолею та шкварками. Натомість Ярина на рогачі витягла з печі баняк з вареною в кожушках картоплею. Та й картопля була зовсім не та, яку вони ще кілька місяців тому збирали на своєму городі й на орендованому клапті поля. Трудились усім сімейством, навіть найменший, трирічний Юстин, носив своїми маленькими рученятами величезні клубні до відра. Коли воно наповнювалось, старша дочка Наталя, підхопивши сильною засмаглою рукою дужку відра, одним рухом висипала картоплю до мішка. Міцний, високий, широколиций та з гусячими лапками навколо очей, батько закидав на широкі плечі повного під зав’язку лантуха та йшов із ним з поля аж додому. Коня шкодував ганяти на таку роботу. Казав: «Що зберемо, те й з’їмо. Оленю свої роги не важкі. А худобину берегти треба».

Називали їх то куркулями, а то ще образливіше — «індусами». Бо ж вели вони індивідуальне господарство.

— Але ж придумати таке — «індус»! Тю! — сердився Дмитро.

Стецюки не працювали на трудодні, як ото люди в колгоспі. Свого часу, коли ходили натовпами жовтороті комсомольці на чолі з Октябрином до того колгоспу агітувати, лише посміхались над тими ораторами й, вислухавши, мотали заперечливо головами. Мовляв, ні, не хочемо туди іти, вже самі якось потихеньку. Віддали вам худобу — порайте, якщо вмієте. Тоді сміялись, а тепер не до сміху. Увечері за столом гомоніли про те, що бідолашні, обірвані та знесилені колгоспники нічим не різняться від кріпаків. Так само не отримують грошей за свою важку працю.

— Трудодні! Це ж треба таке видумати! — не тямився від гніву Дмитро, жаліючи своїх односельців, сусідів, людей, із якими змалечку знався. — Піддалися люди на солодкі слова — записалися до тієї бісової комунії. Тепер уже й лікті кусають, та що вже.

— Колгоспних хоч на буксири не беруть, — встряла в розмову старша Наталя.

— Буксири! Це ж треба таке видумати! — до гніву тепер додався розпач. — От, сиди й чекай гостей. А що іще робити? Земля спорожніла. Прийдуть із червоною мітлою ще раз — усе життя з нас виметуть.

Ці гості вже приходили до Стецюків. І не раз.

Після першого наїзду червоної валки, який відбувся у жовтні, у Стецюка забрали отого вцілілого від комуни останнього коня. А ще приглянувся буксирникам бик, на прізвисько Звір. Цей бугай був єдиним на всю Веселівку, і люди свого часу водили до нього на запліднення своїх корів. Не за просто так, а за гроші. Стецюкам від цього був зиск, хоча бик був ой який злющий — виправдовував своє ймення.