Чорна дошка - Страница 44

Насправді Мотря — так звали Грішкову сестру — носила до Калинівки написані братом докладні цидулки. Культурний урядник в епістолярному жанрі з безліччю епітетів та літературних зворотів описував усе, що робилось у селі. Хто що казав у понеділок, хто що робив у вівторок і кого сварив у середу. За ці відомості Мотрі в райкомі давали гроші, за які вона в ЦЕРАБКООПі купувала різну їжу.

Про це загули в селі, коли Грішку-нишпорку взяли в двадцять восьмому. Й трьох років не пропрацював на культурній ниві. Приїхали по нього, як не дивно, посеред білого дня на звичайній вантажівці. Чоловік саме нализався до чортиків та бродив у бур’янах, волаючи непристойні римовані тексти, які сам і придумав. У руці тримав папірець, на якому від руки було записано два стовпчики пісні. Грішко, мружачи по черзі то одне, то інше око, вдивлявся в текст і аж тоді виводив його пісенним потоком. Двоє витягли його з тих заростей, показали йому інший папір, де вже було не написано, а надруковано якусь постанову чи наказ, Грішко шмигнув носом та поспішив доспівати пісню… й забігти до хати. Вийшов із хати при параді та з портретом вождя. Сказав, дивлячись на бородатенького керманича:

— Ну, пашлі друг сітний.

Яструби Менжинського закинули п’яницю на кузов, попередньо одібравши портрет.

Мотря за матір’ю місяць по тому пішла до міста скаржитись, та так і не повернулись — ні одна, ні інша.

За три роки Грішко несподівано повернувся до Веселівки. Вигляд мав неважненький — усе кахикав, а іноді навіть кров’ю харкав. Селяни боялись до нього близько підходити й дітям наказували стерегтись сухот, які вискакують із кацапа. Реабілітований тепер не грав на балалайці, а лиш бродив смертельно п’яний по селу й шукав, із ким би побитись. Навіть ті хлопці, які любили просто так кулаки почесати, побачивши здалеку Грішка, воліли втекти від гріха подалі.

Коли почали формуватись буксирні бригади, він першим, як найнезаможніший незаможник, вступив до лав експропріаторів. Грішко заливався горілкою виключно у своїй хаті й не виходив по кілька днів надвір. Чекав, доки протверезіє. З’являвся на очі односельцям із запухлим обличчям та злющий, мов чорт. «Уб’є, а похмелиться», — шепотіли люди й замикались у хатах. Боялись, бо ж тепер у Грицька на шкіряному поясі висів у кобурі заряджений маузер.

Важкою зброєю залежний від оковитої чоловік бив у замкнені двері будинків, де — точно знав — зберігають горілку і де можна поживитись закускою. Кричав на все горло гасла, які нещодавно чув від агітаторів.

— І вивчив же все, хороняка, — дивувались неабиякій пам’яті Грішка односельчани, а він усе верещав:

— Лишкі хліба сдай діржаві! П’ятирічку за трі рокі! Хто не з нами — тот проті нас!

«Ось воно, де був початок», — робив висновки Лесь, не наважуючись витрачати чисті аркуші блокнота на такі дрібниці, як життєпис Грішки Безбаха. Просто проносились перед ним картини минулого, як кінохроніка, й ніби ставили все на місця. Ніби складались кольорові скельця розбитих церковних шиб у дивовижний вітраж.

Що більш жорсткими були плани хлібозаготівель, то більш нахабним ставав Грішко. Міг розтрощити вікно чи здертись аж на дах і верещати в димар, вимагаючи відімкнути двері. Але люди навчені: почнеш самосуд — приліплять бунт. Тому ховались, замикались, перечікували.

Спочатку Грішко брав лиш для себе, а згодом почав водити по знайомих місцинах цілі комісії. Він достеменно знав, у кого з селян є чим поживитись, хто скільки збіжжя зібрав, хто скільки молока надоїв, де є свіжина, а де — гарна дівка на виданні, хто жене самогон і коли йде первак, звідки хазяї виноситимуть речі і куди ховатимуть. Грішко був незамінний навідник. Жінки якось гомоніли на вигоні, що Грішка тоді органи забрали не просто так, бо ще до того, як потрапив у Веселівку, він був у складі якоїсь банди, що орудувала в Харківській губернії. Мовляв, сам про це патякав, коли бував п’янючий, мов чіп.

Грішко Безбах тепер уже не підкорювався ні голові сільради, ні колгоспним активістам, ні комітету незаможників. Міг послати хоч кого до бісової матері. Його безмежна влада на селі набирала загрозливих обертів. Спинив чолов’ягу тридцять другий рік. Ближче до осені сама собою відпала можливість захопити щось собі відразу під час вилучення. Розумні голови в області вирішили, що примусову колективізацію та вилучення лишків мають проводити не місцеві, а спеціально запрошені, навчені й принципові. Саме ці прийди не давали Грішкові стати справжнім феодалом у Веселівці. Віднедавна все експропрійоване в рахунок штрафів за зрив хлібозаготівель забиралось під протокол та відвозилось до колгоспної комори. Без трьох підписів та двох печаток нічого не відбувалось.

Але ж Безбах миритись із таким порядком наміру не мав. Хитрий неборака розробив та втілив у життя карколомний план. Вночі він взявся виносити з комори забрані в людей харчі. Задля цього підкопав хід під коморою та прикрив його хмизом. Новий охоронець, приставлений до комори, червоноармієць з чіпким зором та гострим слухом, натис на гачок однозарядної рушниці та сходу приклав на віки вічні до землі винахідливого балалаєчника. Той так і помер із півхлібиною під пахвою та торбинкою в руці, у якій згодом знайшли флягу, наповнену сивим самогоном, та кілька шматків сала.

— Собаці — собача смерть, — тільки й написав Лесь у блокноті біля ініціалів Г. Б.

А далі жирними літерами вивів: «Стецюки» — і поставив три знаки оклику.

Навіяло йому про Стецюків, бо батько розповів оце щойно, що саме ці слова випурхнули з уст Дмитра Стецюка, коли Мефодій Терновий приніс односельцю цю звістку.