Чорна дошка - Страница 46

Звіра виводили з хліва, оперезаним кінською упряжжю, стриноженого і з кільцем у носі. Той ішов повільно, форкав, підкидав м’язистим задом і гнівно роздивлявся тих бравих вояків, що його взяли під арешт.

— Най би він їх там усіх поколошматив, — шепотів Стецюк, дивлячись, як буксирники пхають бика до воріт.

Від табунців гусей та курей лишилось на все сімейство по одній птасі. Ще й сміялись торбохвати, аж пащеки їм зводило судомами.

— Лишаємо на розплід, скоро прийдемо по решту, — гукнув один із доблесних червоноармійців, тримаючи під пахвою зозулясту курочку.

— Але ж шкуродери, — голосила впівсили Ярина. — Геть не знають, що гуска з куркою не буде сходитись. Потомства вони чекатимуть, довбні.

— Ах, ви ж! — соромив «індусів» начальник комітету незаможників Кузьма Лукич. — Ах, ви ж, твердолобі неплатєльщики! Думали, й далі жирувати?

— Ан, ні, не дамо на наших горбах виїздити, — підхопив Лукичеву тираду міліціонер Буженко.

Стецюк не сперечався, думав: «І що я вам зробив? Чи ж кого образив? Ні! Люди ж свої, а так їх щось змінило. Диви, як Охрім горлянку дере, аж нова кацавейка на ньому дуба стає. А було ж таке, дрантя дрантям, і не раз до мене приходило на позички. І давав же. А вони брали, а самі працювати не хотіли. А тепер, бач, і просити не треба, і позичати не варто. Прийшов та взяв, шо в око впало».

Коли на Дмитрового коня заскочив один із трясунів та ще й добряче, без пошани двигнув гнідого в боки своїми чобітьми, у Стецюка стислись кулаки й застрибав кадик. Він же сам з того коня пилинки здував, на собі возив, аби лиш коник справний був. Ярина, упередивши чоловіків настрій, взяла та й відвела його до хати. Всадовила, як хворого, на лаву та налила йому в невеличкий глиняний келишок сивої горілки. Випив та посміхнувся, щоправда, безрадісно. Зиркнув на діток, які рядочком сиділи на низькому довгому ослоні під піччю, — відлягло йому.

— Нічого, переживемо і цих, най би вони повиздихали. Заробимо собі ще на коника.

— І на кацю, — додав малий Юстин, зірвавшись з ослона та стрибнувши на руки матері.

— І на качечку, маленький, і на качечку, — цілувала дитя збентежена Ярина.

По тому першому наїзді червона валка навідувалась до Стецюків ще двічі й робила переверти в хаті, виганяючи всіх надвір та топчучи своїми ножищами підлогу. Вихором носились бійці Державного політуправління обійстям. Поміж ними вештались сільські комсомольці та активісти — жовтороті шмаркачі, які й життя до пуття не знають. За командою старших вигрібали вони сіно з хліва, перетрушували його, штрикали піч, нанизували на довгі щупи город, землю в садку. Особливо прискіпливо орудували біля присадкуватої райської яблуньки. Здалось їм: дерево покоцюрбилось саме через те, що під ним сховок. Хизувались такою потрібною в революційний час підозрілістю та недовірою до чесних людей. Довго й не розмірковували, викорчували ту яблуньку — а нащо?

— Нічорта! — резюмували, дурнувато стенаючи плечима.

Ну, як сховків не знайшли, то хоч яке діло зробили — загубили плодоносне дерево. Потрудились на славу!

— Навколо «індусів» гніздиться опір, — чув Дмитро од тих роботяг.

«Ага, то вони наперед опір ламають», — здогадався.

Уже так біснувались, що й не знали, яку погань ще зробити. Ото знайшли і виволокли з погреба, а тоді й на вози повідносили стратегічну цінність — запаси кукурудзи, капусти і яблук. Картоплю не полінувались перебрали. Стецюкам лишили ту дрібноту, що раніше живності Стецюки згодовували. Не наклали оком хіба на мішок зерна та квашанину. І все чого? Бо на зерні сиділа баба — Дмитрова мати, а на бочці з квашнею стояв бюст Леніна. Колись старша дочка Наталка принесла зі школи як подарунок на день народження. Той бюст був важкенький і добре притискав круг. А для цих соколиків, видно, той бовван святинею був, до якої й годі торкнутись. А отже, і до капусти руки загребущі не взялись.

***

— Зима йде, от що непокоїть, — казав батько, роздаючи дітям по картоплині.

Виймав кожну, крутив у руці, зважуючи, яка більша, яка менша (це з тієї дрібноти, і з тих перебирок), і вже після оцінки клав барабольку біля сина чи дочки. Найбільшу — старшій, найменшу — молодшому. Спостерігав за тим, як дівчата їли неквапом, а сини запихали крихку масу разом зі шкірочкою до ротів, рясно здобрюючи картоплю сірою кам’яною сіллю. Жуючи, дивились жадібно на сестер. Ті відламували по крихті від своєї картоплі й передавали через стіл хлопчикам. Заїдали зіжмаканими пересоленими огірками й хрусткою дрібно шинкованою капустою.

— Дасть Бог, більш не прийдуть, — почувся старий голос з-за печі.

— Прийдуть, най їх хвороби поб’ють, антихристів, — сказав дев’ятирічний Андрій з напханим капустою ротом. — Татові дядько сільрада казав… а я чув.

— Тш-ш-ш, — ззаду нього прошипіла Ярина й кинула стурбований погляд на двері.

У хаті стало тихо, усі прислухались, чи не причаївся котрийсь із космолазів у сінях чи під вікнами.

— Ой-ой-ой, що ж то буде? Що ж буде, сину? — донеслось тихеньке моління з-за печі.

Ярина взяла з баняка одну картоплинку й пішла на голос.

— Нате, мамо, поїжте, — мовила лагідно.

— Та най би діти їли, Ярисю, най би діти.

Дмитро квапливо вийшов з хати, дітям навіть здалось, що його хто покликав, бо чого ж ото так хутко з-за столу виходити.

До хати за хвилю внісся запах їдкого диму, який зазвичай залишає по собі поганий тютюн.

— Навіть самосад забрали, нехристі! — скипіла шістнадцятилітня Оксана, друга дочка Дмитра. Її залив рум’янець. — Мамо, нащо країні Рад селянський самосад? Ну, хліб, я розумію. Але ж тютюн… Нащо їм райські яблука? Кого вони ними нагодують?