Чорна дошка - Страница 41

— То я вільна?

— Не лише. А ще й до нагороди представлені.

Соня, тепер уже не гидуючи Юрковою кров’ю, підтягла до себе газету, зиркнула на підпис і захитала головою.

— Так-так, зрозуміло. — Вона приставила руку до лоба. — То я можу йти?

Її супроводили до виходу. Надворі зароджувався і ледь-ледь проблискував новий день, сіявся мжичкою туман. Соня різала своїм тілом той туман, аж їй віддавало болем. Роззиралась, бачила своє місто й не впізнавала його. Усе навкруги ніби збуденіло. Чому вона раніше не помічала ці обивательські напіврозвалені халупи? Ці довжелезні черги під магазинами. Люди в них стоять, як сліпці, — підставляючи бліді обличчя в напрямку маленького віконечка, через яке й даватимуть хліб. «Дають чи ні?» — лиш цим живуть. Чого ці люди все ще стоять у черзі, якщо знадвору щойно відповзла на захід ніч? Стоять цілодобово? І що то за люди? Обдерті й залякані, скрючені й вкриті гнійними струпами. Це радянський народ? Це виконали п’ятирічку за три роки?

— Дурна, яка ж ти дурна, Сонько, — сказала собі товаришка Левківська, застебнувши пальто на всі гаплички, — її морозило.

Блукаючи містом, здивовано обходила скручені то тут, то там людські тіла. Наважилась підійти ближче до одного такого тіла, бо тішила себе думкою, що то не люди, а їй усе мариться. Підійшла й заклякла. Під тином навзнак лежала мертва дівчина. Напевно, такого ж віку, як і Соня. Її тонесенькі руки притискались до грудей, а ноги вона в останню хвилину життя підтягнула. Така маленька дівчина, як зародок. Лежить собі й чекає на народження. Соня торкнула мертвячку за ту руку — холодна.

Не могла дівчина зрозуміти одного — як їй вдавалось жити серед цих смертей і нічого не помічати? Адже це не за один день сталось. «Не знати — легше, — думала. — Жити в намальованому уявою світі легше, ніж у реальному. Бути товаришкою Сонею зручніше, ніж Соломією».

Світанковим містом торохкотів драбинястий віз, на якого кидали, мов мішки із гниллю, віднайдені тіла. Збирачі трупів йшли мовчки, лиш іноді «нокали» та «тпрукали» до коня.

Соня понад усе хотіла в цю хвилину із кимсь поговорити, аби не відчувати себе частиною цієї фантасмагоричної тиші.

— Лесь!

***

Коли дісталась Веселівки, вже вечоріло. На дівчині не було лиця, у безмежно глибоких очах застиг страх. Соломія обійшла кілька разів навколо Лесевої хати, а тоді наважилась пошкребтись у вікно. До шибки враз, як сполохана пташка, пригорнулась мати Тернового й, побачивши мару, перехрестилась та покликала: «Ле-е-есь!» За мить двері зойкнули і Лесь підхопив знесилену Соломію на руки. Сказав коротко:

— Соня?

На що та відповіла мляво й дивлячись у небо:

— Я не Соня…

— Що ти, дівко? Що ти? — Лесь вносив Соню до хати й кивав матері й батькові, мовляв, усе добре.

— Я Соломія! — промовила з посмішкою секретарка. — А Соня дитину вбила.

— Бог з тобою, дитино, — втрутилась Ксенія Карпівна.

Соня припала Лесю до грудей й зашепотіла:

— Я буду тут, із тобою. Я не хочу назад.

— Тут не можна, — суворо відгукнувся Лесь.

Соня дала волю сльозам. Після того заговорила, важко схлипуючи й дивлячись по черзі на Леся, на старого насупленого Мефодія та на знервовану Ксенію Карпівну.

Терновий слухав, затуливши обличчя долонями, — думав.

Нагодували дівчину чим ще тоді мали — кашею-розмазнею, у якій більше було води, ніж крупів, та вклали її спочивати. Сидячи на краєчку ліжка, мати Тернового тримала дівчину за руку й, ніжно гладячи її, співала стиха колискову, оту колискову, яку вона співала своїм маленьким синам-близнюкам, тим, що не витримали голоду в двадцять першому році й пішли до Бога на хмаринку.

— Вони ж і так вмерли… — міркувала про своє Соломія. — Ну, й нехай, нехай би він тікав, той бідолашний Юрко. — Соломія сідала, підтягувала до підборіддя коліна — обхоплювала їх руками. — Але ж це легко! — казала, й очі загорялись. Пересилюючи дрижаки, які били її, мов у пропасниці, продовжувала краяти свою запалену душу. — Але ж це легко вбити людину. Отак ножем зарізати. В’ють, і готово. Лиш в’ють, і лезо само знаходить шлях.

— Тш-ш-ш, — вкладав її на подушку Лесь, а вона хотіла, аби він її поцілував.

А він не цілував.

«Він мене не любить, — розмірковувала Соня. — А я його кохаю. А тепер він взагалі мене зненавидить. Убивцю… дитини».

***

За кілька днів після трагедії й після того як Соня прийшла до Веселівки, Степан Калюжний навідався до оселі робкора. Йому вже встигли люди добрі вкласти у вуха, що до Тернових такого-то дня завітала якась розтріпана й дика товаришка і не виходить з хати ось уже…

— Кажуть, у вас гості, — постукуючи обчасами об поріг, по-дружньому вимовив чекіст.

Він, притримуючи двері, легенько відгородив старого Мефодія, який став на заваді. Просунувся в хату й звернувся до Леся:

— То показуйте ж це чудо-юдо, — не встиг договорити, як побачив Соню.

— Я вже їду назад до міста, — озвалась дівчина.

— Ну, що ж, супроводимо товаришку.

Калюжний ґречно викликався доправити Соню до міста на одому з возів, відведених під буксирки. Дівчина хотіла, аби її ескортом був Олесь, але той стояв на своєму — не поїду, та й годі.

Сухоребра конячка повільно тягла воза по шляху, вкритому ямами. Калюжний, вперто вдивляючись сірими очима в розмитий горизонт, промовив, наче дровиняку розколов:

— З ними саме так і треба. Ножа під серце.

На якийсь час Соні відлягло. Бодай хтось її виправдав. Дівчині хотілось висповідатись. У роті стало солодко, як уявила смак проскурки, яку зазвичай священик дає в руку вірянину після сповіді. Їхали довго, монотонно гойдаючись на підводі. Нестерпно хилило в сон. Товаришка Левківська відчувала, як за ці дні охляла, бо ж не могла примусити себе з’їсти бодай крихти хліба. Аж тепер, коли здалось, усе залишилось позаду, коли трохи перегоріли події останніх днів, коли забулись ті ясні Юркові очі й та остання посмішка, Соня закуняла. Відчула, як шарпонуло віз, її тіло впало на сіно, і мозок відразу вимкнувся.