Чорна дошка - Страница 40

«От і змили, — склав газету Юрко й додав подумки: — Але це ще не вся кров. Буде ще».

Він посміхнувся, зіп’явся на ноги й пошкандибав, не розбираючи дороги. За кілька тижнів опинився під приміщенням редакції «Більшовицька правда».

***

Відмахнувшись, наче від настирливих серпневих мух, від незапланованого сну, Юрко схопився руками за біляву голову, поторсав пальцями густе волосся, зітхнув глибоко та, різко вставши, підійшов до зброї та коробочки. Відкрив її і взяв до рук блискучий патрон. Довго дивився на нього, а тоді із закритими очима вставив у затвор. Батько навчив його користуватись гвинтівкою — ходили разом на полювання. Одного разу Юрко сам встрелив чималого дикого кабана. То чи ж тепер схибить?

Сів за стіл Юсовицького прямо навпроти вхідних дверей та почав чекати. Гаяв час, дивлячись до болю в скронях на двері. Він не знав, коли повернуться робкори із відрядження, але, коли б вони не повернулись, Юрко мав би їх стріти семиміліметровою холодною сталлю. «Головне, — думав собі під час очікування, і ця думка свердлила мозок, як бур, — дати по кулі Петрові та редактору. Не схибити. Не вбити невинних. Хоча які вони к бісу невинні? Усі одним миром мазані».

І він не схибив. У темряві приміщення ті, хто зайшов всередину, не відразу побачили Юрка навпроти. Юркові ж очі звикли до тьмяного світла за час очікування. Він боявся лиш одного, що першими в ці двері зайдуть не ті. Але хто б не зайшов, він їх кластиме, аж поки куля не дістане тих, кого треба. Йому вже нікого не шкода.

Коли в темряві гучно клацнув затвор гвинтівки, Юсовицький та Петро встигли посміхнутись та пожартувати:

— Знов Юрко грається в охоронця, — випалив Петро, який зайшов першим, і ці слова послугували Юркові допомогою у виборі траєкторії пострілу.

— Юрасю, це ми, — сказав Юсовицький і відразу отримав кулю. Прямо в груди.

Бах! Ніби хто в долоні плеснув.

Інший постріл після миттєвої перезарядки наздогнав Петра, який і не тікав, бо не встиг зрозуміти, що діється. Важко бахнули об підлогу два тіла: «Гуп, гуп». «Так, напевно, й мої падали — як мішки», — думав Юрко, прислухаючись з хортячою пильністю до тих звуків. Як тіла попадали, спокійно поклав на стіл рушницю й сомнамбулічно пішов до виходу. Біля дверей стояла заклякла Соня. Юрко її ніби й не бачив, промайнув повз та вийшов надвір. Дівчині перехопило подих, і вона, розставивши врізнобіч руки, не могла й поворухнутись. Подивилась на криваві озера на грудях двох своїх товаришів, на їхні розчахнені на підлозі силуети й, отямившись, за один крок досягла столу. Набрала кілька цифр на телефонному апараті.

— Убивство, — крикнула. — Редакція «Більшовицької правди».

Кинула слухавку, схопила гвинтівку й кілька разів клацнула, натискаючи на гашетку. Зрозумівши, що гвинтівку потрібно зарядити, а Юрко може втекти, Соня схопила ножа, що лежав на підлозі біля столу. Не думаючи більше й миті, вона рвонула стрімголов за хлопцем. Наздогнала його на перехресті. Юнак стояв посеред порожньої вулиці, а десь вдалині сюрчали міліцейські свистки. Юнак ошелешено роззирався довкола, ніби й не відав, що його далі робити. Три сильних удари в спину спинили монотонний рух Юрка. Друкарка Соломія Левківська мов обійняла його у вальсі. Ніжно лівою рукою трималась за його розслаблений карок, шпарко штрикаючи правицею із затисненим ножем. Припинала лезом ще живе тіло, як у п’янім чаду. Юрко зробив кілька кроків уперед, намагаючись вивільнитись, шарпнув головою, аж ніби поламався йому той розслаблений карк, увіп’явся очима в небо. З хлопчачою незайманою усмішкою скосив їх на Сонине обличчя. У голові йому паморочилося, променисті очі ніби запнув щільний туман, аж поки вони не прояснились знов, ставши скляними. Друкарка міцно тримала його в обіймах і водила переляканим поглядом довкола. Коли зрозуміла, що накоїла, коли її обхопив жах від того ясного погляду, що на її очах зотлів, вона одним потужним ривком відсахнулась, відскочила, як сполохана козуля, з ніби пришитим до долоні ножем. Тим часом білявий Юрко Калитко впав обличчям у глевку багнюку. На його спині почала запікатись кров, тіло після кількох звивистих судом завмерло. Соня, не випускаючи із рук закривавленого ножа, кинулась навтьоки.

Бігла по бруківці, містом. Її наздоганяли надокучливі міліцейські сюрчки. Дорогою падала й піднімалась, розмазувала по обличчю багнюку, яка перемішалась із Юрковою кров’ю, зрошувала щоки слізьми, кусала свої руки до болю, до рваних ран. Хотіла викинути ножа, але їй це не вдавалось. Заціплена в задубілих пальцях рукоять ніби приросла до руки.

Її спинили дужі міліціонери. Одвели до відділку. Клали запитання, як ото кладуть хлібину на прилавок, — записували свідчення. По якомусь часі дали підписати протокол допиту. А тоді одпустили. Вона відповідала дуже чітко, аж сама дивувалась, звідкіля взялась та чіткість.

— Громадянко Левківська, прийміть вітання, — якось не в ту хату прозвучало від заступника начальника міської міліції після довгого допиту.

Соня була впевнена, що її запроторять до в’язниці за самосуд, за те, що посягнула на чуже життя, за те, що вбила… дитину вбила. А вони он, дивись, дякують.

Майор козирнув, клацнув підборами й, посміхнувшись спантеличеній друкарці, пояснив:

— Знешкодили контрреволюціонера. Ми в нього ось це знайшли.

Міліціонер поклав на стіл, за яким сиділа Соня, поплямовану кров’ю газету «Більшовицька правда». Соня здивовано зиркнула на майора.

— Шість місяців тому в Гробинах було знешкоджено ціле кубло, — міліціонер постукав по газеті пальцем. — Калитки. Завуальовані вороги, ще з двадцять восьмого. Ви пам’ятаєте? — він подивився на Соню, якось паскудно вишкірився й махнув рукою. — Та де вам, ви ж іще занадто юна.