Чорна дошка - Страница 42

Сновиддя

Снилось, що Терновий пестить її тендітні руки, цілує пальці один за одним. Прикладається до долоні своїми пухкими губами, лоскоче бородою шкіру. Здіймаються ті поцілунки по руці, по синіх доріжках ледь видних вен, просуваються аж до шиї. Ніжно. Шия, засмагла й гнучка, випинається назустріч пестощам. Сходить млістю, бажанням. Відчуває, як її заклякле від нервового напруження тіло розгальмовується, слабне, як подих стає рівним. Сама насолоджується цим смачним диханням і цією розслабленістю, цими незчисленними поцілунками, й лоскотом, і запахом. Таким знайомим запахом. Принюхується — ні, тепер запах чужий, невідомий, дещо різкий. Ніби кров’ю тхне звідкілясь. Та ну його, той запах, к бісовій матері! Пестощі, пестощі — от, що головне. От, що треба відчути усім молодим тілом. От, до чого потягтись, чому віддатись вповні. Під бронзовою шкірою на її шиї виграє, пульсуючи, синя звивиста жилка. Від бажання й любовної лихоманки та жилка наливається та тріпоче, як рибка на гачкові в умілого рибалки. І що більше Терновий цілує Соню у її сні, то швидше здіймається налита кров’ю вена, от-от проб’є тонку прозору шкіру, от-от випурхне назовні… та рибка… те бажання… і та кров.

Дівчина крізь сон чує ніби здалеку, звідкілясь із небес, власний здавлений стогін. Широко відкриває рота та вхоплює чистого, польового повітря на всі груди. Ті груди випинає, розставивши врізнобіч руки, як на розп’ятті. І тут водоспад ніжності став аж таким повноводним, що почав давити собою Соню. Вона крізь марево сну намагається скинути із себе ту важкість. А воно, щось невидиме й сильне, чавить її тіло своєю масою. Не дає дихати, боляче тисне на зап’ястки. Соня намагається вивільнитись від сну, який з ніжного перетворився на болючий. Дівчина, збираючи докупи усі сили, різко відкриває повіки.

***

Над нею в обрисах сірого неба бовваніє також сірий, ледь темніший за небо, силует. Він наближається до обличчя й ураз віддаляється. Злітаючи шулікою в небо й знову кидаючись донизу, попелить її своїм жаским подихом. Потужний струмінь гарячого повітря одбивається од лоба товаришки Левківської. Соня нарешті одходить від сну й розуміє, що над нею — Степан Калюжний.

Із відкритого рота чекіста, що нависає над Сонею, виривається похітливий зойк. Навіть не зойк, а стугоніння. Той стогін поступається місцем сильним поштовхам. Чекіст ґвалтував її, брав без дозволу, без докорів сумління. Соня засовалась, намагаючись звільнитись від ваги чоловіка. Він, ніби нічого не сталось, продовжував. Зціпивши зуби, аж у неї зсудомило щелепи, застогнала й захвицала ногами, а тоді й замотала головою. Для бузувіра цей стогін був мов команда: «Руш», яку дають спортсменам після двох попереджувальних: «На старт» та «Увага», і він з гарчанням припав їй до оголених грудей, припав важким підборіддям й сапав ним, як ненагостреною сапою… чи важезним молотом, хапався дрібними жовтуватими зубами за білі Сонині груди, міцно тримав її зап’ястки, так, що вона не могла й ворухнутись. Жилаве його тіло, яке тхнуло потом та людською кров’ю, притисло, розплющило й заволоділо Сониним, їй у бік розмірено, в такт із рухами чекіста, била його кобура, так і не знята з пояса. Осатаніло п’явся до пошерхлих дівочих губ, не знаходив у них відповіді, бо Соня, зібравшись у кім’ях, кам’яною брилою лежала розпластана на возі. Знову заборсала ногами, почала звиватись, як гадюка, й нарешті скрикнула — коротко й потужно, як чайка. Цей крик почули хіба задумливі дерева, які очікували першого снігу, та хирлява конячка. Тварина, відреагувавши, шарпонулась, Калюжний вилаявся, сказав: «Тпру», й не було зрозуміло, до кого він вилаявся й кому адресувалось те «тпру» — конячці чи Соні. Тоді перевів погляд червоних (чи то від безсоння, чи то від збудження) очей на свою жертву, оскалився й з силою затис їй рота долонею. На секунду Соня вивільнила свою руку й, махнувши нею за спину Калюжному, тричі, як це робила із Юрком, вдарила його кулаком по спині. Той лиш коротко гигикнув, віддер кінцівку від своєї спини та вклався на неї масивним ліктем. Соня виструнчилась, трималась лиш на маківці голови та п’ятах, а тіло містком висіло в повітрі, піднявши на собі й ґвалтівника, вдвічі важчого за неї, струсонула ним — хотіла скинути, як оті дерева хочуть вже скинути із себе останнє надокучливе листя, як оце сіре небо хоче скинути із себе цю сіру гладінь дощем, аби умити занурену в нещастя землю.

Що є сили напружила ноги й губи, аби показати чоловікові, що не має наміру віддаватись йому без бою. Калюжний прийняв цю гру. Він криво посміхнувся, склавши губи в тонку ниточку, з неабиякою силою вкотре увійшов у напружене тіло дівчини та з усієї сили вдарив Соню в гарне обличчя. Бив. Бив спочатку рукою, тоді витяг наган і бив холодною рукояттю. І не кидав свого диявольського діла — гнітив не лиш тіло, а й душу. Шипів, бризкав слиною, дер дівоче тіло, розривав її, ніби мстився за щось, ніби хотів вилити в неї всю свою злобу, всю зневіру, увесь бруд. А виливши, впав безсило на знесилену Соню й, важко дихаючи та запихаючи закривавлену зброю до кобури, спокійним тоном промовив:

— Все-все.

Дівчина відчула, як її горло заливає солоне в’язке тепло. Закричала що є духу, оросивши свого мучителя червоним дрібним дощиком, й знову отримала удар міцним кулаком. Калюжний приводив себе до ладу, не думаючи й хвилі, аби те саме зробити й зі своєю жертвою. Цокнув до конячки, й вона побрела по дорозі, як брела й до того.

Дівчині стояло в очах обличчя Юрка. Ніжна посмішка і його погляд, націлений у небо. Вона вп’ялась очима в цю безмежну далечінь та почала подумки молитись. І не пам’ятала вже тепер ні звірячого стогону того, хто лежав оце щойно на ній, ні болю між ногами, ні образи за втрачену цноту, яку так довго берегла для того єдиного, який ніжно кохатиме та поведе під вінець, від якого будуть діти і з яким проживе в щасливому шлюбі до скону.