Чорна дошка - Страница 29

Лесь крізь сон і собі відчуває страшенний голод і нарешті наважується наблизитись до столу, за яким до цього часу лиш спостерігав крізь щільні кущі жасмину. Дивується, чого це він і не він зовсім, а Миколка з хрестиком на нозі. А тут одразу й не Миколка ніби, а білобрисий малий з величезним револьвером у руці та з новеньким орденом на грудях. І чого це він, десятилітній хлопчина, так жадібно дивиться навіть не на їжу, а на ту оголену жінку, яка зветься Параскою.

Терновому уві сні паморочиться в голові, світ крутиться перед очима. «Це так жасминовий дух подіяв», — чує пояснення. Виходить із кущів на галявину, де повним ходом йде бенкет. Обходить стіл зі сходу на захід і в протилежному напрямку — шукає й не знаходить вільного місця, щоб і собі сісти та пообідати. Тягнеться через голови до одного із великих, накритих казанів. Казан той, єдиний на весь стіл, стоїть саме посередині. До нього гості ще не торкались. Рука зголоднілого товариша Терена видовжується, як гумка, дотягується до покришки, з-під якої валить густа чи то пара, чи то дим. Хапає за гачечок та, докладаючи чималих зусиль, смикає.

Мимовіль Лесь заскакує ногами на лаву, розштовхує тих, хто там сидить, з щирою цікавістю зазирає в казан. У наваристій юшці, яка все ще кипить (хоча під казаном нема вогню), вигулькують та пірнають між бульками якісь довгенькі та грубі ковбаски. Вода вирує сильніше, як той гейзер, і з казана піднімається невеличка, ймовірно, дитяча рука. Ця варена рука із пальцями і нігтями на тих пальцях якусь мить крутиться й пірнає у глибінь велетенського казана.

Той, хто заглядав у казан, зойкає, йому сутужно підспівують солов’ї. Умить сонце шубовснулось у безодню чорного неба й зробилось зовсім темно… і тихо. Тоді очі звикають до темряви й можуть розрізнити якісь силуети.

Олесь відчуває на собі липкі від жиру дотики тих, хто оце щойно їв. Заклякає од думки, що ці незнайомі йому руки потягнуть і його в той казан. Нестерпно хоче пальнути зі свого револьвера, але той виявляється зробленим із хлібного м’якуша — не стріляє. Ліричний герой Лесевого сну наважується тікати, різко повертається, аби бігти до рятівних кущів, але зіштовхується лоб до лоба із молодицею, яка розносила страви. Придивляється знизу вгору, чи це, бува, не Параска. Ні, не вона. Інша. Її, незважаючи на сутінки навкруги, він бачить доволі чітко.

Жінка щиро посміхається та вкладає йому до рук щось, загорнуте в газету. Лесь миттю хапає пакунок та несеться із ним до укриття. Сідає під кущ, судомно розгортає численні шари газети «Більшовицька правда». Шматує її та кидає ту рвань собі за спину. Що далі, то зростає його впевненість: там, під газетними шатами, захована відповідь на важливе питання. Зірвавши останній шар паперу, чоловік клякне. По хвилі мов підкошений падає на спину й бовтає ногами й руками, ніби намагається відплисти далі від того, що бачить. Перед ним, на газеті, — відтята голова дитини із заплющеними очима. І схожа та голова на голову білозубого малого, що ото нещодавно сидів під цими кущами з револьвером у руці. Лесь задихається, хоче вилізти з-під кущів, але несила йому навіть підвестись. Земля тягне його до себе, засмоктує щомиті. І ось він уже наполовину в холодній домовині, лиш голова стирчить назовні… поруч із дитячою відтятою головою. Та ні, не поруч, а замість…

— Лесю! Олесю! Товаришу Терен! — шепоче голова синіми губами. А голос ніжний, жіночий.

— А-а-а-а! — відбивається від жахів Лесь, і в нього починає боліти плече.

2000-ні

— Сашку! Саш! Сину! — будить Сашка Ліда, шарпаючи його за плече. — Сину, прокинься.

Сашко різко піднімається на ліжку… Він у поту, а перед очима все ще стоїть та відрізана дитяча голова. Хлопець на хвилю стуляє повіки.

32-й

— Лесю! — гаркає що є духу й розплющує мертві очі відрубана голова.

— А-а-а-а! — горлає не своїм голосом Терновий, і цей крик лине в простір та переплітається з іншим, дуже схожим на його.

— А-а-а-а-а-а-а! — відбивається від жахів споглядач, і в нього починає боліти плече.

Відчуває, як із нього струшують землю, як хтось тягне його нерухоме тіло вгору, над цим шабашем. Він усе далі й далі і знову чує:

— Саш! — десь далеко. — Лесь! — над вухом. — Сашку! — наче згори. — Олесю! — тут, поруч. — Товаришу Терновий! — верещить знайомий жіночий голос.

Лесь розплющує очі, над ним знервоване обличчя Соні. Вона боляче щипає його за плече й кричить, мов навіжена, повторюючи його ім’я.

— Ой, такого наверзлось, — пхикає Терновий, спинається на лаві й чеше здивовано потилицю.

***

У приміщення, де щойно прокинувся Лесь, за час його вимушеного сну заповзли знадвору сутінки, а із сутінками і якісь чорні силуети. Лишень Терновий буркнув спросоння останнє слово, як хтось чиркнув сірником. Робкор повернув голову на звук і побачив невеличкий вогник, який за хвильку перетворився на більший, впурхнув у гасову лампу та освітив обличчя людей, що зібрались біля столу. Тут були всі ті, з ким Лесь приїхав: агітатори та робітники пролетарської преси. Окрім знайомих, кілька незнайомців — вельми суворих чоловіків. Вони закурили, передаючи один одному цигарку для підкурювання, й кімнату вмить заполонив смердючий дим.

— Це вже не те, — прорізав тишу чоловічий голос, голос сумнозвісного Кузьми Лукича. — У Кравченків завжди самосад нікудишній. І брати не треба було. Лише морока. Вчепився в той тютюн, як буржуй у завод. Я до себе — воно до себе. Шо мав робити? Пальнув. Нада ж ревдисципліну підтримувати.