Чорна дошка - Страница 30

До Лукича приєднався начальник сільської міліції Охрім Буженко. Вони вдвох ще трохи помізкували, у кого самосад ліпший, а в кого — гірший, треба було стріляти чи ні. Називали імена, прізвища, прізвиська й кутки, у яких живуть ті, хто колись вирощував добрий тютюн. За кожним іменем Лесеве серце прохромлював біль. Тоді з-поміж цієї братії підвівся один: молодий та приємний на вигляд чоловік у гімнастерці та з планшеткою через плече, кахикнув, підійшов до столу, стукнув кісточками складених пальців по червоній покривці. Обіперся на стіл і розпочав серйозно:

— Товариші! Рішення прийнято. Зранку виступаємо. До нас із міста прибули товариші газетники. Приїхали, значить, аби агітувати селянство, скажімо так, напоумити їх…

— Та кого тута напоумлювати, голово?! — перебив оратора той, який вважав Кравченків самосад нікудишнім. — Кого агітувати, Іване Петровичу?

— Помовчте, Кузьмо Лукичу, — зауважив голова веселівської сільради і тут-таки спохопився: — Вам, товаришу начальник комнезаму, слово буде надано згодом. Згодом. Тож я продовжу, — подивився прискіпливо на Юсовицького. — Якщо хочете допомогти нашій спільній справі, поїдете завтра в складі буксирної бригади.

— Вмєсті труситимемо куркулів, — додав Кузьма Лукич. — Це справа не складна. Главне — без дамських емоцій.

— Зачекайте, зачекайте, — вплівся в бесіду Лесь. Його голос зі сну звучав неприродно хрипко. — Кожен має займатись своїм. Ми будемо писати, агітувати, а ви — трусіть… якщо вам це подобається. — Він прокашлявся.

— Тш-ш-ш, — заспокоїла товариша Соня та потягла його за рукава, аби той не збирав на собі невдоволених поглядів членів буксирки. Буксирники сиділи хто де — хто в кутку, хто на долівці, а хто й на лаві біля Тернового та Соні.

— Ми хотіли вранці людей на мітинг покликати, — взяв на себе ініціативу Юсовицький. — Проведемо бесіду… Розповімо людям що до чого… Запалимо їх своїм натхненням… — Юсовицький якось знітився, наштовхуючись на мовчазний опір буксирників. — Ото й усе. Мітинг за нами. Та й назад. У нас робота. На наші кореспонденції чекають читачі. Ми повинні писати, а не експропріаціями займатись. Ми ж так — суто психологічно допомогти товаришам…

— Гаразд, — коротко відповів голова сільради і надовго замислився.

— Тут з людьми нада говорити з помощю оцього, — головний комнезамівець вихопив наган і, помахавши ним у повітрі, знову поклав його до кишені. — Будете в цьому селі ляси точити, то залишитесь без бошок, — розмірено далі повів. Поки говорив, шкрябав кінчиком Гнатюкового ножа собі під довгим нігтем. — Тут народ дикий, за своє барахло шкуру здере. Ви їм слово, а вони вам — ножаку в спину, — чоловік відточеним рухом махнув ножем якось ізнизу догори і ще й прокрутив у повітрі лезо. — Тут треба по-бойовому, по всій строгості закону… нашого нового робоче-крістянського. Розбалувались люди, землю занюхали, панами забажали стати, — начальник комітету незаможників скрипучо засміявся.

— Щось я за цими людьми такого не спостерігав… раніше, — втрутився в розмову Терновий.

Кузьма Лукич придивився до Леся, гигикнув і сердито сплюнув.

— Оце д-а-а-а, — протяжно завив. — Невже Тернового синок у селі об’явився? Оце так-так. Ну, здастуйті вам. Бачу, у люди вибився. А не пізнав би тебе, ач, як бородою обріс. Чую, шо-то голос ніби знайомий. Придивляюсь — на батька як викапаний схожий. І не ковтнули ж тебе чорти в тому місті? — Кузьма Лукич засміявся.

— А ви, товаришу Заболотний, із тюрми та зразу й сюди? — взяв на кпини Лесь. — І одразу в начальники.

Кімната якийсь час німувала. Об скляну колбу лампи що є сили бився нічний метелик. Лесь думав про те, де серед глупої осені цей метелик узявся, а тоді якось само собою виринули розмірковування про те, чи їстівні взагалі метелики. Мовчанку перервав заливистий сміх Заболотного. І до чого він, той сміх, був, ніхто й не зрозумів, можливо, й сам Лукич гадки не мав.

— Кому із тюрми на виход, а кому-то на вход. Це така інстанція, шо пустувать не буде, — почав свою філософію Заболотний. — Січас времня таке, шо ворог на ворогові сидить. А ви там, у ваших містах, за тим столпотворєнієм і не бачите нічо. Он, ми щодня спроваджуємо куда нада… кого нада. І сьогодні ж без діла не сиділи.

«На Гнатюків натякає, однозначно», — розмірковував Лесь. Він знав, що між Лукичем та Гнатюком задавнена неприязнь існувала. Сам-бо Заболотний хотів Лукеру сватати. Лукера відмовила йому, бо урвитель, бандюга й злодій. По весіллі з Михайлом Кузьма допитував Лукеру, чи ж не за такого самого злодія вийшла, чи не подібного до нього обрала. Жінка лиш плечима стенала й не знала, як йому пояснити різницю між злодієм та політичним в’язнем.

«От, тепер і він, цей Кузьма Лукич, уже мабуть політичним себе вважає», — думалось робкору.

— А я піду з буксиром, — поставила крапку в тираді начальника комнезаму та роздумах свого колеги фейлетоністка Мойра Крум. — Я хочу побачити на власні очі, як воно все робиться, — трохи подумала й пояснила: — як ці, ваші куркулі, за мішки свої хапаються, як не хочуть ділитись із робочим класом. У мене фотоапарат. Зроблю репортаж на вістрі, так сказати.

Ніхто нічого не відповів. Затим гучний бас праворуч від Тернового коротко резюмував.

— Добре!

І в цьому, як одрубаному, «добре» відчувався незламний характер принципового ватажка, головного цієї отари, отамана.

Терновий придивляється до чоловіка, який примостився в кутку й від якого, як із льоху, віє холодом після отого басистого схвалення. Простягає руку, просячи цигарку, отримує її, нагинається, аби підкурити, й, допоки запалюється сірник, роздивляється незнайомця. Нічого особливого — чоловік як чоловік, лиш на ньому форма Державного політичного управління. «Чека», — відразу охрестив його Терновий. Цей чека був подібний до залізного Фелікса, хрещеного батька всіх, хто працював в органах держбезпеки, — такий самий сухий та високий, з такими самими залисинами та почорнілими западинами під високими вилицями. Лиш без борідки, важке масивне підборіддя дисонувало із доволі витонченим носом та невеличкими відстовбурченими вухами.