Чорна дошка - Страница 28

Як сонце вже тікало за обрій, знесилений, поплентався слизькою від мокви дорогою до сільради. Йшов невпевненою ходою, ноги роз’їжджались на глиняному місиві. Діставшись сільради, зрозумів, що не чує, що йому кажуть якісь невідомі люди у гімнастерках, що йому торочать Кость Юсовицький, Соня й Мойра, про що балакає Петро, надмірно ворушачи губами й втираючи ті губи рукавом. Блимав на них порожніми очима, морщив лоба, сп’яніло кивав. Соня принюхувалась до Леся й висловлювала припущення, що він десь хильнув зайвого й тепер от, п’яньма-п’янючий. Але він, Олесь Терновий, цього не чув, бо суцільна тиша накрила його. «Як добре, — думав чоловік, — як добре бути глухим. Аби ще й німим… до цього ж. А ще й сліпим… аби…»

— Його треба вкласти спати. Нумо, товариші, — наказовим тоном мовила Мойра. — Що ви до чоловіка причепились. Товариші, дайте йому спокій. Він, видко, не відпочивав кілька діб, от і виснажився.

Мойра відвела знеможеного колегу до окремої кімнати, де стіни були завішані портретами різномастих вождів — від гриватого й задумливого Карла Маркса до вусатого й усміхненого самими очима Сталіна. Були тут зображення Леніна — і самого, й з ходоками. Окрім картин, кімната була вставлена кумачами. На підлозі стояли мішки, мішечки, згортки, вузли з пшеницею, горохом, вівсом та іншими вилученими лишками. Жінка постелила на вузьку лаву ряднину, підклала під голову Лесю мішечок з квасолею та наказала спати. Оскільки Терновий не чув, що вона йому каже, Мойра закрила його очі власноруч, ще й притримала долонею повіки, аби вони не відкрились. «Наче мертвому», — встиг подумати Лесь перед тим, як впасти, мов у глибокий чорний колодязь, у сон.

Сновиддя

Посеред всіяної зеленою соковитою травою галявини, оточеної невисокими кущами пахучого жасмину, стоїть довжелезний стіл, запнутий білосніжною скатертиною із гладдю вишитими по обідку блакитними трояндами. Уздовж столу, який тягнеться аж до горизонту, припнуті масивні дубові лави, устелені домотканими ряднами з графічним орнаментом. Велике лагідне сонце висить низенько над тим боком столу, який впирається у горизонт. Над столом, жасмином і навіть над сонцем літають солов’ї. Своїм ангельським співом ці непоказні пташечки приманюють подорожніх.

Спочатку люди підходять до дивини серед поля по одному, лякливо ступаючи та озираючись навсібіч, шукаючи когось, хто стане на заваді перебуванню біля святкового столу, хто віджене чи пояснить, що це не для них приготовано. Але жодна жива душа не противиться, аби подорожні сідали на лави. Хтось гладить руками чисту скатертину, хтось милується співом птаства. Коли перші відчайдухи обережно повсідались на краєчки лав, до них почали приєднуватись інші. Вони підходили невеликими гуртами — по двоє дорослих і поруч зграйка малих. Сідали, ширяли поглядами по сусідах і по вишитих трояндах на скатерці, чекали невідомо чого, мружачи променисті очі.

Тоді, звідки й невідомо, почувся гул, такий, як буває з наближенням землетрусу. Перелякані люди не наважувались підійматись, аби кудись-то побігти й собі, а лиш безпомічно чіплялись руками за стіл, який почав легенько труситись. Малі й великі, старі й молоді вчепились пальцями за лави, один за одного й, заплющивши очі, чекали покарання за те, що опинились за цим столом, у цій прекрасній оазі. Гості боялись цього панського столу і того гулу, що усе наростав. А ще більше — тих поштовхів, які примушували їх здригатись на своїх місцях. Дехто, закривши вуха долонями, беззвучно кричав. Широко відкривали вони беззубі роти, шамкотіли ними, дехто молився на сонце, склавши долоні одна до одної, дехто голубив своїх дітей та притискав їх міцніше до себе.

В одну потужну навалу стіл обліпили орави схожих на хижих звірів людей. Людей без подоби Божої, натомість із гострими іклами й налитими кров’ю очима. Вони гарчали, облизуючись та ковтаючи слину. А затим почали стукати брудними долонями по чистій скатертині, залишаючи на ній відбитки — чорні, сірі, брунатні плями, а іноді червоні, бо дехто так сильно гамселив по дерев’яному столі, просячи їжі, що розбивав долоні. І з них хлюпала кров, бризкаючи на сусідів.

Злякане сонце наполовину пірнуло під стіл, і саме цієї хвилини до столу випливли справні молодиці з червоними щоками й товстими косами. В обжинкових вінках на головах. Одна із них — Параска. Вона, як і інші, оголена, але ніхто не зважав на їхні налиті молодістю та бажанням тіла, на звабливі форми й пружні випуклості. У жінок з повних грудей скрапувало молоко. Молодиці навіть не намагались втримати його чи втерти руками. Жінки тримали в міцних руках пригощання: на великих тацях гори голубців, з яких йшла духмяна звивиста пара; у фляндрованих полив’яних тарілках свинячі холодці з зеленою петрушкою та червонястими кружальцями моркви; на розжарених пательнях запечених кролів та курочок із хрусткою скоринкою. Окрім цього: горщики з молодою бараболею, густо посипаною шкварочками та политою тягучим запашним жиром; полумиски з квашнею — жовтуватою соковитою капустою, брунатними порепаними помідорами та цупкими зеленаво-вохровими, всіяними гострими пухирцями огірочками.

Люди за столом сп’яніли від самих лиш пахощів, від самого вигляду цього багатства. Вони почали обніматись та цілуватись, посміхались одне одному, дебелим жінкам, сонцю, птахам. Стіл ураз усіявся посудом, наповненим панськими вичудами. Гості хапали руками, загрібали їдло жменями, насолоджувались не лише смаком, а й можливістю відчути їжу на дотик, на нюх, намилуватись дарами природи по самі вінця, до кінця віку, донесхочу.