Чорна дошка - Страница 27

Коли почались скажені перегони хлібоздач, коли доводили неможливі плани по зерну, м’ясу, молоку, люди, чесні люди, не злодії, не крадії, не душогуби, пішли красти. Вночі вилазили, як ті вужі, на поля та визбирували із колгоспних ланів усе, що так чи так гнило в землі, чого кволі колгоспники не в силах були зібрати й обробити, що випало й от-от мало б пропасти. Та й те видирали із рота, висмикували і ліпили як доважок до того супостатського плану, ще й судом погрожували.

— Суд! — задумливо казав батько. — Либонь, буде суд, лиш пізніше. І судитимуть не нас. Ні, не нас. Їх судитимуть!

«І мене», — стрельнуло думкою, аж Лесь підхопився й заходив по хаті.

— А де Гнатюк. Михайло Миколайович де? — згадав вранішню зустріч з Гнатюками і зазирнув батькові в очі.

— Та де ж? Там, де й усі отакі непримиренні та гарячі. На каторгу рік ось буде, як забрали. Гатять людом ту Сибір, а вона все просить і просить ще. А мо’, вже по ньому й слід охолов, закопали десь, та й… — махнув приречено рукою, мовляв, не питай сину.

— Та як же так? Та він же комуніст, він же… — і урвав фразу.

А батько скаржився на теперішні закони, які ніщо інше як беззаконня та розбій.

— Улітку, як зерно ото було дозріло, вже не лиш погрожували, сатани, а й хапали за колосок, за десяток зернин, за побачену прив’язаною до пояса торбинку, що теліпалась зі жменею жита, — перейшов на шепіт. І шепіт цей був гарячим, хворобливим, стриноженим. — У полях тьма людей постріляних, мічених маленькою дірочкою в лобі. Усі як один — з тим тавром. І рівнесенько, стерво, клало, між брови. Акуратно. Працював спеціаліст, стрілок, мисливець… на людину мисливець, живодер. І знають же люди — хто.

— Хто? — спитав Лесь, і йому волосся стало сторч, от, відчував, як ворушиться, бо ж знав, що зараз почує чиєсь знайоме ім’я.

— Та хто — свої… Кузьма Лукич, либонь, — відповів батько й зітхнув, а затим і перехрестився. — На власні очі бачив, як Філоненка-молодшого… пам’ятаєш хлопчиська з лівого кута? Такого шмаркливого й бистроокого? — Лесь кивнув, мовляв, пам’ятаю, ще як зачув прізвище, але Мефодій ніби спеціально нагнітав: — Тягли його на ряднині аж від поля. Та й то, як тягли? Як брудну цурпалку якусь. А тоді вивалили під сільрадою як різаного кабана — нате, дивіться, якого ми вам ворога встрелили. А в лобі ото відмітина, а в задубілих руках — зерно. В обох долонях затиснуте, — старий показав, як то воно було затиснуте, те зерно. А далі вів крізь зціплені зуби: — Лукич ті долоні розтиснув, ставши коліном на здерев’янілу руку, та зерно вигріб… для плану. Страх прийшов у Веселівку. Люди он гомонять про антихриста, йдуть молитись аж до Києва — просити заступництва.

Мефодій перехрестився, дивлячись у порожнє покуття. Лесь відчув у батьковій напруженій спині не висловлене питання, адресоване синові.

— Як вам так необхідно, то можна образи` поставити назад, — недоладно бовкнув. — Зараз із цим уже не так строго. Якщо… то…

Батько перевів бесіду на інше.

— Он, перекопали буксирники весь город, поштрикали щупами. Думали, що ми з бабою пшеницю ховаємо там. Яка пшениця, сину? Де вона? — старий схопив сина за пальто. — Забрали торбинку квасолі, стільки ж гороху. Мати боронила сушню, яка на горищі зберігалась, — старий Терновий показав пальцем на стелю. — А вони жінку стару та прикладом… та у груди. Але шо їм? Мати твоя полежала-полежала та й пішла в колгосп по трудодні, бо ж їсти щось треба, — Мефодій набусурманився, почорнів аж весь. — А ти що сюди прийшов, сину? Це ж нащо? Ти, сину, тікай звідсіля, хоронись у місті. Нема чого.

Старий татусь мов навіжений почав виганяти сина з хати, штовхав його у спину, вів під руку до воріт, наказував тікати, просив не сперечатись із «теперішніми» й не потикатись до Веселівки, бо ж сюди вже ступив голод немилостивий.

— Заморять нас тут, їй-бо, правду кажу, — шепотів й роззирався навкруги, чи не чує хто. — Дем’ян з провулка… — Мефодій кинув рукою кудись убік, — хотів ото до брата податись в Одесу. Зібрав торби та й з усією родиною й вирушив. Кажуть, бачили їх, обідраних та голодних, — ходять навколо двірця в місті, руки простягають. Чи обікрав хто, чи червона валка дорогою обдерла — невідомо. А люди ж були роботящі, нікому й слова лихого не казали. Йди, сину, йди. Я матері од тебе передам словечко.

Так і не зміг пояснити батькові, для чого приїхав. Старий думав, син прийшов побачитись… може, востаннє. А він прийшов агітувати. Терен швидко пішов вигоном, тоді шляхом, тоді не озираючись побіг що є духу.

«Агітувати-агітувати-агітувати», — слово билось у скронях і відлунювалось на рівні сонячного сплетіння.

Він біг довго, біг на межі можливостей. Ніби од того бігу залежало чиєсь життя. Ніби, якщо він добіжить вчасно, — все ще можна буде врятувати, а як ні, то… Лесь метався, хотів був заховатись у просіці, впасти на землю, запорпатись у багно, аби ніхто його не знайшов, ніхто більше не запитав: «Навіщо ти тут?» Важкі думки витісняли одна іншу. То Лесь мав намір дезертирувати з агітбригади й нісся в бік міста, тоді кидався рятувати батьків і повертав, на півдорозі спинявся, широко розставляючи руки та крутячись, ніби питав у природи, що йому робити. А в голові проносилось страшне: «Най би мій батько вмер, най би матір моя померла, аби не бачили вони, нащо я приїхав». Молодик хапався обома руками за шкіряного кашкета, стягав його та кошлатив непокірне волосся.

Не пам’ятає, як ноги занесли його на сільський цвинтар. Бродив, як сновида, між могилами, між свіжими насипами. От, його однокласника Харитона Зубрія могила. Он, муляра сільського Панаса Петровича, ач і дружини його тут-таки, овва і їхньої дочки, Марусі, що була трохи несповна розуму. Довго сидів, замислившись над свіжими хрестами.