Чорна дошка - Страница 26

Вони мчали до сусіднього села Дружківка, аби забрати звідтіля ще партію куркулів. А потім усе це плем’я, що як клас уже вироджувалось (принаймні так твердили керманичі), доправити до залізничного полустанку десь між Уладівкою та Калинівкою, щоби потім представники класу, що відмирає, подались у тісних теплушках кудись ген-ген світ за очі, до далекого та безкрайого Сибіру, про який у цих чорноземних краях знали лиш зі страшних старовинних казок та не менш страшних сучасних бувальщин.

***

Лесь Терновий стояв на порозі батьківської хати, упершись лобом у дерев’яні хиткі двері. Усе не наважувався натиснути на клямку та переступити поріг. У голові не снувало жодної думки, чоловік закляк на одному місті, ніби приріс до ґанку, — не міг ступити й кроку ні вперед, ні назад.

У дворі не було собаки, того, що зазвичай не давав «блудному сину» підійти ближче до подвір’я, бо починав гавкати: без агресії, так, що батьки завжди могли б зрозуміти, на кого здійняв бучу пес. Біля собачої будки сиротливо валялась погнута мисочка, у яку вже давно не клали собачого їдла.

Хлів, де ще три роки тому стояла худоба, німував напіврозвалений та облуплений, подвір’я позаростало бур’янами, а город, який було видно з порогу і який відділявся від подвір’я хистким парканчиком, був схожий на цвинтар — голий та витоптаний, де-не-де перекопаний глибокими ямами, над якими височіли невеличкі горбочки випорпаного із тих ям масного чорнозему.

Двері відчинились самі, Лесь мало не впав до сіней. Навпроти нього стояв батько. Безслівно розкрив свої обійми і прийняв сина, який закляк у неня на плечі. Старий простягнув руку до відра, яке стояло на ослоні в кутку, зачерпнув квартою прозорої холодної водиці та повів молодшого Тернового до хати, обнімаючи його за плечі. Матері в оселі не було. Лесь напився, втер рукавом рота та зопалу бухнувся батькові в ноги, стоячи на колінах попросив пробачення. Старий Мефодій захитав головою, підвів сина, всадовив його за стіл на покуті й мовив без жодних емоцій:

— Мати на роботі, а я, бач, ось лиш йду. На минулому тижні схоронив свого коника. Відмучився в колгоспі. Отакісінький став, — батько показав вказівний палець.

Лесь опустив важку голову на складені руки й так застиг. Слухав батькову розповідь.

Мефодій Гнатович віддав колгоспу все, що просили… що наказав син. Усе! Пішов працювати. І він, і мати, і навіть худоба дуже швидко стали украй немічними. За час, проведений у колективній стайні, охляв, випрацювався молоденький коник, бо ж як проклятий орав землю.

— Найбільше надірвався на тих буксирах, — оповідав батько. — Най би їх грім побив.

Гнівався старий, що батрачив, гнув спину невідомо на кого й для якої такої вищої мети, якщо все валиться, ламається й дохне. Вірніше, вже тепер відомо! На упиря! Згадував, як ходив під паном і як той пан щедро винагороджував за роботу й дивився, аби люди були ситі, бо що ж то за робітник, якщо він голодний. А ці, теперішні совбарини та радвельможі, що роблять, га? Лесь слухав, і хотілось йому або враз оглухнути, або батькові зашити рота. Це ж якщо хто почує? Це ж тюрма! Каторга за такі слова. Батькові посилання в минувшину як не крути, ніяким боком не підтверджували тих гарячих промов, що їм, колгоспникам, щодня доносили до вух різного штибу пропагандисти, яким у селі ніби медом було помащено.

— Ці пролетарії, най би їм повиздихати, мені, старому Мефодію, розповідали, як я до приходу їхнього погано жив. Дають сто грамів їжі на трудодень. Уже й не знаємо, як гроші виглядають, — не дають нам грошей. Трудодні придумали, — старий перевів подих. — І як мені тепер стало добре й привільно жити, розплескуються щоднини. — Наблизився до сина. — А насправді, сину, що не день, то важче жити — страшно жити. Працюємо з матір’ю від рання до смеркання, а поїсти до пуття і нема. А ці горлопани все кричать: «Пятілєтка» та «Дайош», усе вимагають якогось плану, най би їм чорти того плану давали. І все, все, що б не вхопили, тягнуть на зернопункт. А звідтіля не забирають нікуди — нема чим. Транспорту не вистачає, бач, у них. Рук загребущих вистачає, а машин — нє. Все гниє. Ні собі — ні людям. — Мефодій подивився впритул на сина. Пропалив його поглядом, повів далі: — План їм подавай, і то шоб в три роки впоратись… зробити те, що на п’ять запланували. То нащо ж на п’ять планували? Дýрні, дýрні вони і є. І ще — паскуди з паскуд. Людей, що не виконали план, штрафують. І як штрафують — одбирають під опис усе: хату — давай сюди, чоловік з дітьми побіг у хлів — і хлів їм потрібен. Відбирають! Сорочини з дітей знімають та надвір у чому є виганяють. Що це робиться, сину? Га? Ви хоч там у місті про це знаєте? Пишуть ваші газети про те?

Лесь сидів і слухав, а його оте підступне «Я» усе більше розправляло крила, аж тисло зсередини. «От, якби можна було зараз утекти, знов податись до міста, у редакцію. Сидіти там, писати. Я ж добре пишу. Нащо мені це село? Нащо мені ці розповіді?»

А батько вів далі. Нарешті є кому поскаржитись, вилити душу, почути розраду. Син! Син приїхав! Стане за них, немічних, горою. Це ж селянський син! Він зрозуміє!

«Я вже не селянський син», — відмахується товариш Терен подумки. І тут-таки кладе його на лопатки Лесь Мефодійович, селянин, а не товариш, селянин, уроджений в селі Веселівка в тисяча дев’ятсот сьомому дореволюційному році.

Батько не спиняючись оповідає — хоче встигнути за короткий час все розказати. Напосідається на сина. Та хіба ж усе втиснеш у хвилини. Тут роками розповідати, та й то не все опишеш до ладу.