Чорна дошка - Страница 15

Працівники газети тішились, що змогли врятувати від глупої смерті хлопчину, нагодувавши й надавши йому першу медичну допомогу, і фантазували, як той невідомий юнак, підлікувавшись, піде вчитись на якого літуна, чи капітана, чи вчителя, а може, й лікаря. І тут майже здоровий, і навіть трохи відгодований Юрко знову придибав до редакції та став на своє звичне місце, простягаючи перехожим свою незмінну бляшанку. Ту саму, що й до цього, адже бляшанка весь час лежала під сходами, які вели до редакції, — її туди запхав сам Юрко, перед тим як його спровадили до лікарні.

На парткомі, що спішно відбувся, одноголосно підтримали рішення взяти шефство над явним сиротою й розквартирувати його тимчасово в приміщенні редакції. Допоки заслуховували доповідача та голосували, виглядали крізь вікна надвір, де тупцював Юрко, приведений до людської подоби, вдягнений у чуже, вкрите свіжими латками, випране лахміття, яке, певно, лагодили й прали в лікарні. Оформили малого як нічного сторожа й за правилами видали йому під розписку зброю. Ім’я та прізвище хлопчини дізнались не з його вуст, а із писаного. Вирвавши олівець із рук Тернового, юнак нашкрябав доволі гарним почерком на шматку подертої на самокрутки газети: «Юрій Калитко — незаможний селянин, біднота, пролетаріат». Після писанини малий показав рукою на свій рот і жестом пояснив, що він не говорить.

З цього допису всі посміялись, поплескали парубка по плечу як свого, рівного, прийнятого до колективу.

— Тут або селянин, або пролетаріат, — пояснив Терновий, заглядаючи хлопчині в очі. — Ти ким би волів бути в майбутньому? — і не дочекавшись, поки Юрко щось напише, випалив: — Пролетарієм?

Хлопець ствердно закивав і навіть чи не вперше посміхнувся.

— Як хочеш, то будеш, — із силою скуйовдив буйного чуба на Юрковій голові Олесь. — Трохи оклигаєш — підеш на завод, там із тебе зроблять справжнього пролетарія.

— За індустріалізацією майбутнє! — виголосив хтось з-за свого столу і додав: — Непоганий заголовок, — та взявся строчити на папері, часто вмочуючи у квадратну скляну чорнильницю заквецяне тим чорнилом самописне перо.

Потому всі взялись за роботу. Редакцією лунали дивні, як на Юркове вухо, звуки — скрипіли численні пера й стукала, як маленька молотарка, друкарська машинка. Клавіші в ній підскакували й, здавалось, відштовхували від себе липучі пальці секретарки, яка, посміхаючись Юркові час від часу, відводила очі від списаного й уже надрукованого аркушів й підморгувала новому членові колективу.

Хлопець за весь час, що жив та харчувався тут, не зронив жодного слова, тому його вважали німим, хоча лікар, який приходив до редакції ще раз оглянути Юрка, вважав, що фізіологічних проблем у нього немає.

— Він чує, а отже, може й говорити, — констатував медик.

На цю констатацію Юрко ствердно кивнув, що означало, він усе чує, і тут-таки крутнув заперечно головою, що мало б означати — ні, не говорить.

***

Олесь виборсався зі сну, розчахнув повіки й не відразу второпав, чому перед ним якась білувата пелена із розпливчатими літерами. «Ага, лист», — згадав і хотів був зняти його. Спробував поворушити рукою, але не відчував ні лівої, ні правої, а замість них якісь ватяні сувої, що лежали вздовж тіла. Кілька разів грюкнув руками об стіл, і це спрацювало — кінцівки почали оживати й поколювати дрібними остюками. Занімілими пальцями чоловік склав романтичного листа увосьмеро, вивіряючи, аби згинався він по тих самих згинах, що й раніше, та запхав його назад до потаємного місця в кашкеті. Подивився на Юрка, який сидів тихенько в кутку та наминав зачерствілий пайок (не свій, а той, яким із ним, жадібним до їжі, поділився хтось із працівників редакції, йдучи додому), і зітхнув.

— Скільки їх, тих сиріт, наплодилось за останні роки, — прошепотів і відразу ляснув себе по щоці, аби не верзти вголос різних дурниць, народжених його думами, подеколи забороненими.

Повернувся на бік і плямкнув.

Визбиравши хлібні крихти із поли сорочки, Калитко вкинув їх до рота та почав чесно відбувати свою варту — вимірював редакцію широкими кроками від стінки до стінки вздовж і впоперек. І це посеред ночі. Від Юркових (спеціально важких) кроків Терновий, що встиг за коротку мить поринути в липкий сон, схопився зі столів, мало не впавши додолу. Труснув головою, форкнув, мов кінь, потягнувся. Дістав рукою до Юрка, який саме марширував повз лігвище Тернового, та дав йому щигля, але по-доброму, по-братерськи, не боляче й не образливо. Потому вклався на інший бік, потай ласкаво лаючи дурнуватого прищавого прийду, який продовжував крокувати від стіни до стіни, виконуючи, як йому здавалось, свій обов’язок із захисту окремого об’єкта неозорої своєї молодої Вітчизни.

Олесь глибоко зітхнув, усміхнувся в неголену зо два тижні бороду. Знав-бо, у Юрковій гвинтівці немає й ніколи не було бойових набоїв. Та що там — навіть холостих не було. Той Юрко, напевно, і не знав, як заряджати рушницю. Носився із нею, як із писаною торбою, як із іграшкою-забавкою, як із брязкальцем. Та показував, що не бавиться — на бойовому посту робився суворий і непідступний.

«Най собі грається. Чим би дитя не тішилось, аби не плакало», — підсумував Терновий, і охопив його сум, що він уже виріс із того віку, коли можна просто гратись. Навіть зброєю.

— Не виріс ще, аби пуляти, — промовив, позіхаючи, і подумав: «Та й навіщо комусь нападати на редакцію газети „Більшовицька правда“? Що брати? Хіба що пайки… на них охочі знайдуться… та ж вони не залежуються, у робочих кореспондентів мозок кипить, їм пожива потрібна, все їстівне змітають умить».