Чорна дошка - Страница 16

— Нічого, скоро від’їмося! — вже голосно стверджує Лесь, дивлячись пронизливо в шпарину на стіні.

По шпарині вгору лізе мокриця, і Терновому якийсь час є чим себе зайняти, окрім як обмірковувати різні філософські питання. Він слідкує за прудкою прозорою комахою, напружує зір, бо в тьмяному світлі, яке заповзає в приміщення знадвору, від вуличного ліхтаря, важко роздивитись навіть власні руки, що вже казати про непомітну сіру істоту, яка любить, на відміну від Олеся, сирість. Аж ураз чоловік відчуває, як нестерпно тхне в приміщенні вогкою, прілою ганчіркою. Він з прикрістю дивиться на свого кашкета, згадуючи ромашковий дух листа. Але тепер не наважується вкриватись ним, бо ж малий Юрко вештається кімнатою і, ймовірно, підніме його, Тернового, на кпини, побачивши, як той нап’яв на лице рожевий папірець.

Неприємний запах куди й вивітрився, лишень Лесь згадав про літо. Він понад усе любить серпень. Благословенний час збору врожаю, буйного плодоносіння, засмаглих сильних тіл, оголених рук, запнених жіночих спідниць, з-під яких видніються стрункі м’язисті ноги. Ох, як же він любить річку, широкий та поступливий Південний Буг, у який можна скакати сторч головою з кам’яних приступців крутого правого берега. Подумав про це й ніби занурився та заплю`скався в прозорій воді. Набираєш, бувало, повний рот тієї води й випускаєш цівкою, а якщо й ковтаєш — вона смачна, наче із джерела. Широко махаєш, мов крилами, натрудженими руками, відгрібаєш від себе той Буг, воюєш із ним, перемагаєш, діставшись іншого берега. Відхекуєшся й, кинувшись знову в повільну течію, гребеш у зворотному напрямку. «А на, тобі, на», — б’єш без гніву річку то однією рукою, то іншою й колошматиш її що є духу ногами, з-під яких вириваються веселі бризки. Як добре поплавати після важкого трудового дня! Але обов’язкова умова — день цей має складатися зі справжньої праці, важкої й немеханізованої, такої, яка робить із сухоребрих та тонконогих хлопчиків м’язистих і тим шляхетних чоловіків. І щоб нікому нічого не треба було доводити, виголошувати довгих промов, агітувати за вступ до колгоспу чи зречення Бога. Мовчки робити свою важку роботу. А тоді гай-гай, перепливати річку хоч сто разів, на скільки вистачить сил та запалу. А після купання, коли сонце вже майже сяде за обрій, — лягти під запашну яблуню в дідовому саду, потягнутись рукою до найнижчої гіляки, яка мало не на землі лежить під вагою плодів, зірвати наливну папіровку, блискучу, достиглу, аж білу, медову, витерти її об лляну сорочку, яку мати вишивала ночами, аби на сина дівки задивлялись, вп’ястись зубами в піддатливу шкірку, вичавити зубами сік та проковтнути і його, і те яблучне тіло, й від щастя заплющити очі, підставляючи обличчя під промені вже не пекучого, лагідного та ніжного, мов долоня молодої жінки, умираючого сонця.

«Немає тих садків, немає навіть хліба вдосталь», — каже нав’язливо якесь друге Лесеве «Я». І немає від того уїдливого штопора рятунку. Він до болю в скронях свердлить мозок. Те друге, потаємне «Я», обганяючи всі правильні, виважені думки, вистрибує першим і торочить щось таке, чого він, Терновий, і чути не хоче, не те, що тримати в собі й тим більш аналізувати. «Є лінія! — доводить він своєму двійникові і мимохіть розмахує руками й беззвучно ворушить губами. — І по ній треба йти. Зійдеш з лінії, і тебе немає, — хрясь долонею в повітрі. І та долоня падає на груди. — Уже багато хто гнув свою лінію, і що? Де вони? Що вони?»

І так він спав — вовтузячись на столах і махаючи руками. Його неспокійний сон охороняв Юрко.

***

Щопонеділка на ранкових політінформаціях один із інструкторів обласного комітету більшовицької партії — жилавий, невеличкий на зріст та з рябим обличчям чоловік — розповідає працівникам газети, носіям нової думки, про тих заклятих ворогів, що стають на заваді хлібопостачанню, про тих, хто встромляє гальмівні патики (що страшніші, ніж бомби й фугаси) в численні колеса, коліщата, шестерінки й болти індустріалізації та механізації. Чоловіка кличуть Хома Веремєєв, і віщає він ламаною українською, яка йому ніяк не дається. Поміж собою його називають Хома-на-якому-чорти-горох-молотили через побиту віспою мармизу.

— Відітілі, таваріші, — завжди починав Хома, стукаючи тонкою указкою по розвішеній по всенькій стіні мапі СРСР. — Ворагі віздє! — він обдивлявся всіх присутніх, ніби скануючи, скільки засіло тих ворогів тут, у цілковито пролетарській газетці. — І наша, как і ваша задача — абєззброіть і етім унічтожіть любі поползновєнія.

Він дивився на головного редактора й питав ні сіло ні впало:

— В малоруском єсть слово «поползновєнія»?

Головному було легше погодитись, що таки є, аніж шукати українських відповідників до цього «поползновєнія», тому він ствердно кивав і зиркав на Тернового, чи він, бува, не розколеться й не почне посміхатись собі в бороду.

— Кажний дєнь, кажну дабу, — політінформатор прикладав указку до мапи, — на етам прастранствє, — зиркнувши на головного, що стиха щось шепоче Хомі, одразу поправляється: — простарє, — замовкає надовго, похнюпившись, щось обмірковує й виголошує врешті-решт: — Я буду на рускам, ви же всьо і так панімаєтє.

Й далі вів зручною мовою, дозволяючи в моменти найвищого ораторського піднесення вставляти матюки, чим виводив із напівсонного стану слухачів, особливо жіночої статі.

Лесь завжди вслуховувався у завчені промови Веремєєва й згадував його попередника, якого засудили за контрреволюційну діяльність та шпигунство на користь Англії, бо ж до всіх цих перипетій він викладав англійську мову у жіночій гімназії. Той, тепер уже розстріляний попередник, набагато краще орієнтувався і в географії та політиці. З ним можна було подискутувати, і він завжди правильно показував на мапі той чи інший регіон СРСР. Веремєєву ж дістались ця карта й ця указка в спадок, і він ніяк не міг второпати, що з усім цим робити. Кажучи про українське селянство, Хома-на-якому-чорти-горох-молотили схилявся до думки (яку не барився оголошувати), що селянство — це тупе, неосвічене, темне й безпросвітне бидло. І тут інструкторові у його доповідях не було рівних. «Чому ж він їх так ненавидить? — питав себе Терновий і спохоплювався: — Тобто нас, бо ж…»