Чорна дошка - Страница 14

— Куркулі! — буркнув Олесь, генеруючи ненависть до одноосібників, які не бажали об’єднуватись у комуни.

Згадав ще й цю історію про столи. Не міг обійти увагою й любовні листи, знайдені в одній із шухляд, що їх, напевно, й писали дівчата. Усією редакцією читали їх виразно вголос та сміялись, мало животи не надірвали. Терновий не сміявся, бо вірші в листах були нічогенькі: ліричні й по-дівочому наївні, від паперу пахтіло ромашковим духом і ще чимсь невловним, але манливим до лоскоту під ребрами. Одного такого листа він зберіг, заклавши за внутрішній обідок кашкета. Ще тоді подумав: згодиться, як треба буде перед якоюсь жінкою похизуватись знанням та вмінням римувати романтичні слова. «І де ж ті дівчата зараз?» — підступно подумалось Терновому. Він не погнав це питання од себе, а уявив виплеканих батькових донь без барвистих стрічок, що обов’язково були у їхніх чистих косенятах до розкуркулення. Чітко побачив двох дівчат, які змінили панські капелюшки на безликі хустини, перевдягли мереживні суконьки, вбравшись у селянське дрантя, та пішли працювати в поле чи до корів, а чи до свиней… якщо, звичайно, ті корови й ті свині ще лишились у їхньому дочиста розкуркуленому селі.

До щему в грудях захотілось Терновому перечитати дівочі рими, неперевершені у своїй недовершеності. Переборов сон, потягся до картуза, навпомацки спробував видобути складений увосьмеро аркуш, але не зміг. Зіп’явся на лікоть, зняв із гвіздка картуза, вийняв листа, та спочатку не наважувався його розгорнути. Нюхав. Затягнув повітря носом глибоко, аж замружився, посміхнувся та нарешті розклав аркуш. Довгенько вдивлявся в нього, ніц не розбираючи почерку, бо ж у кімнаті було темно. Влігся горичерева й нацупив собі на обличчя того листа, як марлеву пов’язку. Аркуш легенько підскакував від його подиху й, на мить заспокоївшись від дрижаків, пестив загрубле, вивітрене вітрами, виморожене морозами та висушене сонцем обличчя Тернового. Кожен дотик рожевого духмяного покривальця лагідно заколисував. Непередаваний квітковий запах, що вивільнявся з целюлози, діяв на чоловіка, як ефір на хворого. Поволі позбавляв гніву, уводив у потойбічні світи, обіцяючи затишок та спокій. Обережно, аби не скинути із себе пересічений зморшками згинів папірець, Терновий мостився на столах, устелених власним півпальтом. Пововтузився, шукаючи зручніше місце. Обережно випростав правицю та підіпхав під голову кілька зав’язаних міцним вузлом тек з паперами, які лежали сумирно на краю столу. І лише тоді вкляк. Теки під головою Олеся були розмашисто підписані гарним каліграфічним почерком: «П’ятирічка», «Колгосп», «Зоря». Під стіл впала з усього стосу ще одна із написом «Чорна дошка» та й лежала там, потихеньку бубнявіючи від мокви на підлозі.

Уночі охороняти цю величезну кімнату лишався сторож Юрко, якому було щонайбільше п’ятнадцять років і який після опівночі чіпляв на плече гвинтівку та поважно носив її. Час від часу приймав бойову позу й, скидаючи зброю, націлював її на мишу, що пробігала від нори до нори.

***

Юрко Калитко прибився до редакції наприкінці літа. В обдертій засмальцьованій одежині, брудний, виголоднілий та завошивлений, аж ті воші дибки ставили його відросле світле волосся. Хлопчина в руках мав бляшанку, яку пхав межи очі всім, хто входив зранку до «Більшовицької правди» й виходив звідтіля в передобідню пору. Стогнучи й водячи балухатими очима, просив милостиню. Стояв на одному місці мало не тиждень, а тоді впав прямо під дверима, знепритомнівши від виснаження. Хтось жалісливий затяг юнака до приміщення й поклав на одну із лав. Відлежавшись, малий схопився на ноги і вже хотів тікати, як його втримали, напоїли чаєм. Секретарка запропонувала шматок пайкового хліба. Юрко вхопився в нього пазуристими пальцями, аж вони втопились у вологому м’якуші, з розгону відкусив мало не половину скибки. Знімаючи язиком з губ прилиплі крихти, ковтнув, не жуючи й огледівши всіх присутніх, тих дорослих чоловіків та жінок, які, замість займатись своїми письмацькими справами, оточили щільною стіною й дивились з неприхованим співчуттям. А тоді мов риба відкрив порожнього від їжі рота, здивовано поморщив лоба, переломивши дашком тонкі, мов у дівчинки, брови й схопився обома руками за живіт. А по цьому стогнучи покотився підлогою. Робітники редакції лиш встигали відскакувати від Юрка, який в’юном звивався між столами.

— Та підніміть же ж його, товариші! — Соня вивела зі ступору інших й побігла до відра, аби набрати води.

До редакції привели лікарку — короткозору дебелу жінку із невеликою валізкою, де зберігались лікарські дрібнички: гумова трубочка для прослуховувань внутрішніх органів, довга пласка паличка для зазирання в ротову порожнину, пінцет довгий та блискучий уже бозна для чого, марля, скручена в сувій, закупорена сургучем скляночка із йодом та сірники. Юрко дивився збентежено на вміст тієї валізи й думав про себе: «А сірники навіщо?», і ця думка трохи стишила його біль. Хліб, який він проковтнув, як удав теля, розмок у зсохлому шлунку й більше не колов хлопчину зсередини. Хіба що нудило й хотілось виблювати той хліб, але Юрко відважно тримав рота на замку й боявся лиш одного, аби лікарка не примусила його сказати «А» та не надумала пхати до рота той плаский патичок. Бо тоді точно вся їжа опинилася б на цій не надто чистій підлозі, а можливо, й на чистих черевиках та черевичках працівників редакції відомої у всій області газети. Оглянувши малого та мацнувши його по круглому й напнутому животу, медичка сповістила, що цього пацієнта конче необхідно госпіталізувати. Отож Юрка — а тоді ще ніхто не знав, що його звати саме так, бо ж хлопчина мовчав і лиш мукав час від часу, — забрали до лікарні.