Чорна дошка - Страница 124

124

— Бери. Та не комизися ти, як дєва красна. Бери за ноги. Воно ніби дерево береш. Раз, два.

На Тернового зверху, затуляючи небесну голубінь, спочатку летить, а тоді падає щось важке й холодне. Він не може боронитись — руки не слухаються. Він задихається під вагою, ледь ворушить головою, відкриває очі, які стулив, коли на нього оце летіло.

«Людина!» — набатом б’є по серцю.

На ньому лежить невпізнаваний труп. А з усіх боків ще і ще невпізнавані, розкладені, полущені хробаками, висушені, з відкритими скляними очима й видзьобаними стерв’ятниками очицями. Тьма їх.

— Ну, тепер сип ще, — каже чоловік згори.

На Тернового і того, хто його вкриває, сиплеться білий порошок. Гашене вапно — здогадується Терновий і радіє. Значить, яму не зариють, не прикидають землею. Значить, ще можна із цієї могили вилізти. Значить, є ще хоч і примарна, але надія.

Над ямою стає моторошно безмовно, відлітає запах тютюну. «Пішли», — констатує Лесь. Він збирається із силами, аби скинути з себе тіло. Із грудей виривається зітхання — цілий рев, звірячий рик. Терновий бореться з трупом, намагається відчепитись від нього. Й тут чує чийсь стогін — придушений і ледь вловний. Ніби жіночий. Під Терновим ворушаться мертвяки. Так ворушаться, як ото волосся на голові, коли по ній ходять воші. Ледь ледве чутно.

— Там хтось є, — робкорові нарешті вдається вичавити із себе ці слова, а затим і повернутись на бік. Повернувшись, бачить біля себе рахівницю, із якою завжди Гілько Кривий ходив. Хапається за ту рахівницю як за рятувальне коло. І вже може, хилитаючись, стати навкарачки. Під Лесем — люди, над Лесем — люди, з боків — люди. І один крок до життя. Але як зробити цей крок, як підвестись й подолати півметрову сходинку із ями?

Він питає, прикладаючи губи до тих кістяків, що лежать під ним:

— Хтось тут є живий?

У ту мить з-поміж трупів, з-поміж їхніх рук і ніг вилазить жива десниця, ледь тепла долоня хитається, як повітря, у спекотний день. Рука жіноча. Де у Леся й сила взялась, звівся на коліна й давай відкидати одубілі кінцівки, голови, тулуби. Витяг живу. Невже! Невже це вона?! Параска.

***

У Параски з’їли дочку. Оце знайшли біля ставу. У Параски забрали чоловіка. У Параски з’їли дочку, то і їй не жити. Сама пішла до ями й сама в неї стрибнула.

— Не жити мені, не жити, — бубоніла, як Лесь витягав її.

— Жити, жити, — шепотів до неї Терновий і цілував.

Як він її тоді цілував, як цілував. Усе те ластовиння перебрав губами. Вона йому оце й силу дала, аби жити далі.

Казав, не тямлячи себе від щастя: «Будеш моя, будеш моя, голубко». Та Параска його не схотіла. Нікого не схотіла більше. Ніколи.

У Параски Бідової з’їли дочку. Єдину. Їй не в радість, що її із ями витягли. Навіщо? У Параски Бідової горе — вона бачила ті кіски з блакитними стрічечками. І сказав їй суворий міліціонер, що це вона сама… із чоловіком своїм Йосипом власну дитину з’їла. Спочатку зарубала, одтяла голову, а тоді вже… Їй тепер краще було б у ямі. Ой, навіщо ж ти, Терен, її витяг? Ти ж її цілував, а вона дивилась незрячими очима в небо й шукала там свою Людочку. А ти ж не дав їй знайти донечку. А ти ж не дав.

***

Влітку Соня Левківська народила хлопчика. Ще коли вагітною ходила, все думала здати дитину до притулку, кинути її. Така та дитина була їй ненависна. Ненависна лиш тому, що від Калюжного. Дитина, яка зав’язалась під час насилля. Але лишень той хлопчик запищав, лишень зиркнула на нього, як любов’ю наповнилось тіло. Та хвиля захльоснула й накрила собою всі обрáзи, всі негативні спогади про минуле. У Соломії Левківської відтоді було лиш майбутнього, що її синочок. Назвала його Альошкою. Вона так ніколи й не вийшла заміж — любила все життя одного… ан ні, двох — Тернового та свого незаконнонародженого Альошку. Померла, коли синові було чотирнадцять.

80-ті

Старий Терен порається на пасіці, що за кілька кілометрів від Пикова. Його гукає молода сусідка Галя, що завжди носить дідові молоко.

— Добридень, Лесю Мефодійовичу! — з-за паркану.

— І вам того ж, — відповідає й придивляється. — Це ж чого ти, Галю, аж сюди до мене забрела?

Біля сусідки стоїть чоловік — такий собі пенсіонер, сивий і згорблений.

— Тут ось чоловік питає про якусь Веселівку. А я кажу, нема тут такого села. Заблукав. А я думаю, дай вас запитаю, ви ж у нас старожитець, може, була де та Веселівка, — сусідка сміється, — ще до потопу.

Поки вона щебече, старий Терновий повільно йде до справного дерев’яного паркану.

— Нема вже, — каже, підійшовши ближче до незнайомця. — Але була. Була. А ви ж звідкіля про ту Веселівку знаєте?

— Та так, знаю.

Пасічник гостинно запрошує міського мешканця (а видно ж, що не сільська людина — на ньому й краватка, і такі чудернацькі білі черевики) поласувати медом. Заодно має нагоду розповісти, що село, яким цікавиться той чоловік, спорожніло. Люд, який був там, дожив свого. Молодь по містах роз’їхалася. Здається, з року шістдесятого нема на карті такого села. Кінчилась Веселівка, та й годі. Старий Олесь Мефодійович посміхається собі у вуса, кахикає, придивляється до гостя.

— А у вас тут — краса!

— А ви ж звідкіля будете?

— З Новосибірська. Там родина. Все.

— А добре ж по-нашому говорите.

— Так я ж українець.

Тут гість скривився та потер ногу.

— Болить. Ревматизм.

— Треба бджолами лікувати.

Терновий бреде до вулика й манить за собою того новосибірця.

124