Чорна дошка - Страница 123

123

— Що це із ним? — питає Сірожуня, обдивляючись Октябрина, наче якийсь незнайомий верстат чи іншу машину, якої до цього не бачив ніколи.

— Помутився, чи шо, — беземоційно констатує Гілько, зазираючи в розширені зіниці Октябрина.

— Я… — каже той, — ось лист.

Він простягає листа Гількові. Той читає вголос.

«Оксану схоронив на городі, біля мами. Всі — на городі. Такий врожайний рік! Ярину слідом за Оксаною. Тоді Юстинко. Наталя після нього. Андрій останній був. Тобто останній я». І підпис.

Октябрин схоплюється й біжить на город. Ходить сновидою між горбками — шукає той, під яким лежить Оксана.

— Та хіба зрозумієш, хто де, — сумно констатує Гілько й додає: — Ходімо, Сірожуню, сьогодні його не чіпатимемо. Нехай переказиться.

— Нема на нього товариша Калюжного, — із зітханням промовляє міліціонер. — Той швидко б його в строй поставив. Не по-мужськи це, отак до серця брати. У нас боротьба… класова… а він розкис.

***

Товариш Калюжний був убитий кимсь — підступно й під завісою ночі. Зранку першого березня люди йшли на поля шукати корму, й надибали розпанахане тіло грізного чекіста, який у селі лишився за єдиного старшого уповноваженого. Навколо нього було розкидано старі світлини. На світлинах зображені все якісь міські пани — плекані жінки в капелюшках та чоловіки в добре припасованих офіцерських мундирах. На одній фотокартці ззаду було написано: «Глафіра Миколаївна, Степан Іоанович і син Степан Степанович. 1900 рік». Степан Степанович у тому тисяча дев’ятисотому був справжнім аристократом, хоч і дуже юним.

— Ого, он воно що, — казали люди, що знайшли тіло й світлини. — З панського, ач, роду. А таке кляте було, — прикрили його ж шинеллю розсічену сокирою грудину, у якій не було серця.

— Чи хто з’їв його серце, чи що? — припускали і навіть відчували на смак ту витончену аристократичну плоть. Ковтали слину і сунули далі, добувати з-під землі погнилі бурячки чи зотлілі корінці.

***

Октябрин так і не відійшов. Забрали його до району на спеціальній машині, яка приїхала із тамтешнього санаторію для отаких, як він, божевільних. Віднедавна той заклад став називатись санаторієм, бо ж хтось там зверху од соціалістичної медицини вирішив, що душевні хвороби виліковні, треба тільки побути якийсь час у санаторії, подивитись на інше життя, на добрі обличчя, поїсти чогось більшого, ніж баланда й мокрий хліб. А Октябрин, здавалось, і не бажав одужувати. Йому було приємно в такому стані. Принаймні він завжди тепер бачив біля себе Оксану у вельоні, і вона жодного разу не сказала йому образливих слів. Дивилась закоханим поглядом і червоніла щоками. Хотілось ту щоку лизнути. І Октябрин робив це. Він ходив садом санаторію й лизав усе, що траплялось на його шляху. Усе з блаженною посмішкою на дитячому обличчі.

— Ну, хоч комусь життя вдалось, — жартували над ним санітарки.

***

Сніг зійшов якось ураз, оголив добре здобрену людськими кістками землю. Вона повинна б родити тепер справно — не мала права бути скупою на врожай. Після таких добрив!

До Веселівки навідались чергові начальники. Вони ходили по селу бадьорим кроком і будували нові плани.

— Сюда, — казав один із них, напевно найголовніший. Звертався до свого секретаря, який дріботів запопадливо поруч, — ми засєлім людей. Село стоять пустошшю не будєт. Сколько осталось? — питав, не повертаючи голови до холопа.

Помічник глянув на годинник і відповів швидко й чітко:

— Машина обіцяла бути за півгодини.

— Нє аб етам, — казало начальство й невдоволено кирпилось.

Секретар довго думав, аб чьом же, і тут-таки здогадався, зиркнув у папери й рапортував:

— Усього вісімдесят душ.

— К работє прідатни?

Секретар зам’явся й хвилю не знав, що відповісти.

— Більшість — безнадійні.

— Тогда будєм ждать папалнєніє, — замислився й строго додав: — Но учтітє, земля долго ждать нє может. Землю вот-вот нужно засєвать.

Начальство вдихнуло у дві ніздрі благодатне сільське повітря, махнуло рукою й подалось назустріч машині, яка мала б приїхати за півгодини, але вже з’явилась на небокраї й підкликала начальство вкупі із секретарем до себе гучним бібіканням.

***

Терновий відкрив очі. Відкрив їх, бо об нього стукнуло щось важкеньке. Відчував, як це щось лежить у нього на грудях. Дивився вгору напіврозплющеними очима. Небо. Всюди небо. Неосяжне і ясне весняне небо. Он полетіло щось. Ого-го, полетіло. Лесеві стягувало обличчя, кортіло втерти його, бо навіть на повіках відчувався якийсь пил. Той пил хотілось змахнути, але руки, його власні руки, не слухались наказів. Затерплими дерев’яхами лежали вздовж тіла. Лесь почав мацати пальцями — щось тверде під ним. І холодне. Почув запах. Запах тютюну. Отого самосаду, яким славилось колись їхнє село, його Веселівка. Мріяв затягтися димом і випустити його в це прозоре небо. У небо і в цей тютюновий запах врізався діалог. Говорили двоє чоловіків.

— От, короста, рахівниця впала.

— То дістаньте.

— Е, ні, не полізу туди.

— Сипати ше?

— Та вже куди? Й так закидали їх тим вапном, аж самим очі виїдає.

Терновий поворушив язиком. Хотів сказати: «Хлопці, дайте закурити», замість слів вичавив із себе стогін.

— Ти чув? — питає один.

— Так воно тут завжди так стогне. Не зважайте.

— Ну, останню затяжку, і гайда.

Тихо, щось знову пролетіло в небі. «Птаха. Так і є — птаха. Жива. Летить. Невже серпокрилець? Ніби рано ще. Значить, весна вже розговілась. Ці чують».

123