Чорна дошка - Страница 120

120

— Я на ту гору не виберусь, — удруге каже Октябрин і повільно махає головою в бік Тернового.

— Іншим разом, — озивається тихо Гілько.

— Завтра, — додає до Гількового Октябрин.

***

Віз рипів, перехняблювався у виярках, знехотя просувався дорогою. У пальтах наопашки чалапали за возом колишні революційні бійці. Смерть, що кружляла над селом, перетворила їх на вдумливих філософів. Щоденний мізерний пайок давав змогу не втратити людської подоби. Але обсяг того пайка дещо стишив революційний запал. Відпала необхідність у зброї. Ті селяни, які ще вважались живими, не могли не те що нападати, а й чинити бодай найменший опір.

— Кажуть, товариш Марк тепер у Пикові проповідує, — шморгнувши носом, повідомив Гілько.

Його молоді колеги і собі шморгнули носами й кивнули.

— Ну да, а що ж йому тут робити? Уже тепер… — додав колишній голова колгоспу «Заповіти Ілліча». — Ви, хлопці, не одчаюйтесь, головне. Оце переробимо тут усю роботу — переведуть нас кудись на кращі місця. Ну, шо ж зробите? — він глянув на вміст воза.

Хирлява конячка ніби відчула, що треба спинитись.

— Це хіба не Стецюк Дмитро? — тицьнув пальцем в одне з напіврозкладених облич. На тому обличчі лежала чиясь синя нога. Вони підібрали оці трупи зранку обабіч дороги.

Усі придивились, підходячи ближче до того місця, на яке вказував Гілько.

— Він! — чогось мало не скрикнув Октябрин.

Хлопчина крутнувся на підборах — і де лиш сила взялась — та широким кроком подався у зворотному напрямку.

— Це куди він? — здивувався Гілько.

Сірожуня махнув рукою, мовляв, яка різниця, най іде. Цмокнув язиком, наказуючи кобилці рушати. Віз знову рипнув, колихнувся та поїхав до поля, оминаючи будинок на горбочку.

— Чи, мо’, зайдемо до Тернових? — спинився Гілько.

— Та давайте зайдемо, — і собі спинився Сірожуня.

Ці двоє, спираючись на дрючки, почали здиратись на той горбок, що тепер видавався нездоланною Голгофою.

«Як же так, як же так», — бубоніло в голові Октябрина весь нелегкий шлях до будинку Стецюків, а це ж аж на іншому куті села. «Як же так, як же так», — шепотів хлопець потрісканими губами. Від швидкої ходи й прискореного серцебиття йому паморочилось у голові. Кілька разів він присідав, поли його шинелі вимокали в талій багнюці. Пересилюючи втому, спинався на ноги й, не стишуючи тієї ходи, прямував до цілі.

Наприкінці зими Стецюкових дочок звільнили з роботи. До комсомольської ланки небайдужі люди написали анонімного листа, у якому розповідали, що Наталя й Оксана — діти куркулів, експлуататорів і мародерів, які наживались на людській праці. Насправді того листа написав сам Октябрин. Він хотів лиш одного — аби Оксана повернулась до села, аби була поруч із ним. А він би її тут не дав образити. На заводах, де працювали дівчата, вийшов широкий розголос. Звучали викривальні промови, таврування, і як фінальна крапка — вигнання із раю, яким на той час було для дівчат і для всієї родини Стецюків місто. Раєм був не так завод, як ті пайки-подачки, що їх отримували працівники. Оксана кашляла нестерпно й марніла на очах. До заводської лікарні спеціально прибув комсомольський гурт, аби показово вигнати куркульку з робітничого медзакладу. Не зміг спинити ту екзекуцію навіть головний лікар закладу.

Марево Октябрина втілилось у життя — вони з Оксаною зустрілись і навіть на полі, дуже схожому до того, що йому привиділось у хурделицю. Майже тими ж епітетами обклала дівчина горе-залицяльника і так само кров’ю з горла оросила прозорий, уже з проталинами сніг. З того часу навіть близько до її хати не ходив — образився, чи що? А може, боявся знову почути ті неприємні слова. Слова, котрі, як би не силувався забути їх, виринали з підсвідомості й карбувалися на тій чорній дошці пам’яті.

Побачивши у возі те, що лишилось від Оксаниного батька, Октябрин второпав, що без мужчини годі сподіватись на те, що в родині Стецюків хтось вижив. Але він сподівався. Сподівався побачити свою Оксану. Мріяв, як візьме її за теплу руку і як вона подарує йому ніжний погляд. Усю дорогу, допоки клигав до хати Стецюків, про оце мріяв. «Ось тепер, тепер вона забуде ті негарні слова, що їх казала там у полі, ось коли зможе сказати: „Ти, Октябрине, справжня нова людина. Ти — мій рятівник“». Уявляв, як бере на руки худе й майже невагоме тіло коханої і виносить його на сонце, як вона відкриває очі й посміхається йому, своїй долі, своєму майбутньому чоловікові. «Вона буде обов’язково легка. Вони ж усі… ми всі тепер легкі. Кістки майже нічого не важать», — якогось біса лізло в голову зовсім не те, про що хотілось думати. Хотілось про любов, а думалось — про смерть.

Ось уже близько. Тут хата Солодовників. «Федько хотів сватати Наталю», — думалось Октябринові.

— Ото було б добре, — сказав уголос, і той голос аж забринів у пустельному просторі.

«Усе ще може бути добре, — мізкував, не наважуючись випускати й пари з уст. — Федю можуть відпустити. І навіть дядька Опанаса можуть відпустити. Чого ж ні? Наша ж революція справедлива. Ось переживемо цю напасть, засадимо поля, підніметься врожай, і тоді… Треба зайти до них».

І Октябрин у лихоманці, як помішаний, різко повернув праворуч, відхилив ворота — спочатку одну половину, за нею — другу: так, ніби за ті ворота мав би зайти цілий загін. Встрибнув у незамкнену хату. У «покоях» було тихо, як у склепі, — ніде ані душі. Октябрин ішов світлицею, акуратно ступаючи, ніби ото боявся наступити на чиєсь розпластане підлогою тіло — навіть напівзігнувся, аби в разі чого мати змогу згрупуватись по-іншому. За час роботи трупарем випрацювалась така звичка.

120