Чорна дошка - Страница 121

121

— Агов! — несміливо кинув у простір. У відповідь — анічичирк.

Вийшов у сіни, замислився. «Шість дочок, шість майбутніх матерів тут жило. І де ж вони тепер? Видно, пішли до міста, — Октябрин ніби знайшов відповідь на своє питання, намацав виправдання. — Нічо, нічо, у місті знайдуть собі щастя. Житимуть, народжуватимуть нових людей. Таких, які…» — не встиг закінчити думку, бо наштовхнувся на драбину, яка була приставлена до відкритого горища. Дивився догори, й чогось йому робилось недобре, спиною йшов морозець, такий самий нав’язливий, як і сморідний дух з-під даху хати. «Не полізу», — скомандував собі, але ноги зробили інше — здерлись на перший щабель.

Часто хекаючи, дістався горища — виліз по плечі в діру й дав собі кілька хвилин, аби очі звикли до світла, що рясно пробивалось крізь великі й чисельні проріхи у стрісі. Октябрин дивився на ту обскубану стелю, й згадалось йому, з якою наснагою вони з братчиками знімали з цього даху бляху — розкуркулювали Солодовників, і як ті Солодовникові жінки потім крили нашвидкуруч дах підгнилою соломою.

— Добра була бляха, — якогось біса вирвалось із горла Октябрина, і він знову замислився.

«А до чого ж її прилаштували?» — намагався згадати, на які революційні цілі пішла експропрійована куркульська покрівля. Не згадав — пам’ять зрадила. Тримаючись за дошки руками, Октябрин роззирнувся в інший бік горища й мало не впав. Йому закалатало серце, як ввірваний дзвін, переляканою птахою рвонуло вгору, й од цього ще дужче запаморочилось у голові. Тут, на високій купі соломи, щільно обнявшись, лежали всі п’ятеро дівчат. Одягнені всі у вишиване, святошне. Вірніше, це вже були не дівчата, а те, що від них лишилось. У старшої із зотлілого рота стирчав невеликий жмут тієї соломи, на якій усі вони спочивали, і рука-кістка затискала, мов букетик, солом’яний пучечок.

Октябрин скотився драбиною донизу, почав метатись по сінях, як загнана у сильце птаха, не міг знайти виходу з будинку. Хапався за все, що траплялось під руку, — за порожнє відро, вішак з зимовою одіжжю, од чого той вішак впав, а те відро покотилось підлогою. Зчинив нечуваний гармидер, врешті зміг вибратись на волю, на свіже повітря. Хапонув відразу його вдосталь, аби запрацював організм, аби збити той спазм, що стояв у горлі. Потягся рукою до кишені — закортіло курити. Скрутив як не попадя цигарку, тремтіли-бо руки — і чого вони тремтіли, він же бачив цих бездиханних кістяків щодня по десятку, — чиркнув сірником раз, удруге. А тоді кинув цигарку об землю й заходився підпалювати хату Солодовників. Висмикнув з покрівлі жмут, добренько його пом’яв для чогось і довго примушував сірникове полум’я перекинутись на ту солому. Вогонь заграв, затріскотіли ті тоненькі патички, заіскрили.

Як зайнялося — пішов далі.

Ось і Маладик будинок. Також «індуси», також ціль, у яку нещадно стріляла революція своїм мором. Не наважився заходити туди. Але побачив здалеку, що біля плоту стоять двоє і ніби навіть головами ворушать. «Тут, значить, усе буде добре. Бач, ворушаться». Він підняв руку, даючи знак Маладикам — старому Василю та Дарині, його невістці, бо ж саме вони й тримались за тин. Дарина поставила долоню до лоба.

— Це ж хто? — запитала ніжно.

— Не бачу, — відповів старий.

— То я йду, тату?

— Потихеньку, голубко.

Дарина потихеньку пошкандибала на город. Стала там на коліна й визбирувала гнилі минулорічні бараболі, які лишились у землі. Ось цими бараболями й рятувались усю страшну зиму. Дівчаток після довгих вагань таки взяв до себе в місто Кость. Спочатку він надіслав у керівні органи запит, чи ж можна йому оселити в себе родичів, які відреклись од батьків. До цього документа доклав письмову відмову Галі й Валі від свого прізвища й від своїх старих батьків. Просили дівчата дозволити їм обзиватись совіцьким прізвищем. Уже й вибрали собі достойне — Йовіста, що означало «Йосиф Віссаріонович Сталін». У верхах пройти повз такий прояв патріотизму не могли й дозволили дівчатам переїхати жити до брата. Кость при райспоживспілці міг прогодувати не лиш себе, а й сестер.

Максим, чоловік Дарини, хворів із зими, але були надії на одужання. Принаймні він бодай щось їв і не втрачав зв’язку із реальністю. За зиму помер малий Миколка, а також дружина Василя — Софія. Ще не дожили до весни старі дід з бабою. Можна вважати, що мор не зачепив аж так Маладик.

Дарина знову була вагітна, і, можливо, це майбутнє життя гнало її на роздобутки тоді, коли в інших уже опускались руки. А можливо, беріг їх Бог, бо покійний її дід колись-то давно, як ще парубком був, своїми руками збудував сільську церкву. І стояла вона аж до того часу, як прийшла комуна на село.

Ось, нарешті, та хата, до якої поспішав Октябрин. То чого ж він не заходить? Чого тупцяє на вулиці, чого навіть до хвіртки підійти боїться? Може, тому, що від обійстя віє дивною прохолодою? «Схаменися, хлопче, це не смертю несе, це сонце зайшло за хмару і весна на мить одходить. Віє прохолодним вітерцем — ото й усе», — шепоче Октябрину чи то цей навісний прохолодний вітерець, чи його внутрішній голос — і де він тільки взявся?

Хлопець ступає на обнесену розбитим парканом територію. Подвір’я захаращене — чого раніше ніколи не водилось за цими хазяями. Такі дівки, така Ярина хазяйська — у руках усе горіло. Хата вилискувала, городи рясніли. Тепер та оселя якоюсь виглядає і не хатою, а присадкуватою хаткою, схожою на старчиху під ЦЕРАБКООПом. Он стирчать, мов простягнена долоня, безхозні граблі. Вони були встромлені в землю біля призьби. А тепер покосились у вологій земельці. Вікна хрест-навхрест забиті дошками. Це ж чого? І на дверях дошки.

121