Чорна дошка - Страница 119

119

Веселівка доживала останні свої дні. Начальники, яких було набилось у село взимку, як риби в сітку, повтікали. Може, боялись підхопити вірус голоду й собі попухнути, незважаючи на постійне забезпечення пайками. А може, страх їхній був спричинений вагомішими здогадками. Адже люди з відчаю могли наробити біди. Наприклад, вбити того чи іншого, а мо’, й усіх підряд. Але які там уже були люди по зимі? Трупи, доходяги, кістяки і старці.

— А як спалять? — питав Мільман у Вєсни й не лягав до ранку спати.

Так, у тих напівмертвяків могли в руках опинитись сірники. Чиркнув уночі та й підпалив усю братію в тій їхній схованці.

— Лиш гріх на душу перед кончиною брати не хочу, — казав той чи інший селянин, коли на нього находило подібне бажання — пустити червоного півня Мільману під стріху.

Мільман написав останнього листа в центр, і йому дозволили покинути місце дислокації як таке, що не потребує подальшого контролю. Товариш Марк рапортував: «Вважаю за доцільне оптимізувати село Веселівка Калинівського району як занадто малочисельне. У зв’язку з самоліквідацією колгоспу „Заповіти Ілліча“ та демографічною кризою — перевести ті двори, що лишились, під відомство Пиківської сільської ради». Мільман ще й просив перевести його до того Пикова, аби там «нещадно вишукувати й карати ворогів радянської влади». За два тижні товаріща Марка з його загоном віднесло буремним вітром революції в сусіднє село.

А у Веселівці стрічали весну. Виходили з хат, мружились на сонце, дихали через раз, переставляли з натугою ноги, схожі на брудні цурпалки, хапались гостропалькими руками за будь-які опори. Стояли й слухали ту весну. Старцями поробилась малеча, дітвора сміх втратила — дивились на світ вицвілими очима, збайдужілі до цілого того світу.

Селом плентались то тут, то там лиш трупарі. Як ті пси до оривку, припнуті були трупарі до розбитої підводи. Залишилось їх троє — Сірожуня, Октябрин і Гілько, який по тому, як худоба вимерла, а колгоспники полягали у своїх хатах, не мав чим та ким керувати. Звір був останньою їжею у Веселівці. Це м’ясо кожен волів розтягнути аж до весни. Хто з’їв одразу або кому не дісталось Звірової плоті, той згинув, не дочекавшись приходу тепла. Наприкінці лютого забив Гілько Кривий дошками вікна й двері правління, поклав ото лиш до кишені рахівницю Злотників та й пішов свій пай заробляти — транспортувати односельчан на поле. Те поле починалось одразу за хатою Тернового, за тією хатою, яка стояла, мов свічка, на горбочку і з вікон якої було видно, мов на долоні, той неосяжний новітній цвинтар. Без хрестів, без надгробків, без пам’ятних дощечок. Могильник!

Лесь Терновий, похитуючись та тримаючись за стіни власного будинку, потихеньку вийшов надвір. Він утік з лікарні, лишень зміг злізти із ліжка. Попри те, що лікар не давав йому й двох днів на життя, той прожив у лазареті два тижні. Повернувшись додому, застав свого батька вже мертвим. Напевно, аби не потрібні були сили, щоб поховати неня, віддав би душу Богові ще тоді. Але мав виконати синів обов’язок.

Тепер от став під дашком й ледь спромігся махнути в бік дороги рукою. Він подавав знаки труповозам, що саме супроводжували в повільному марші цілий віз видовжених од виснаження рук, суглобистих ніг, нечесаних неприродно великих голів, ребристих тулубів й подертого чорного лахміття, переплетених між собою. Хоч би як важко не йшлося трупарям, а сідати на віз не наважувались. А ну, як засне на тому возі від утоми? Так і кинуть друзяки до загальної ями. Ні-ні, краще клигати своїми двома, ніж лежати на спині, чи, борони Боже, обличчям до землі чи до зотлілих трупів, прикладеним зверху людською масою.

— Хто то махає? — розтягуючи слова, питає Октябрин, кліпаючи на яскраве сонце, яке б’є з того боку, звідкіля подає знаки Терновий.

— Лесь Мефодійович чи батько його? — так само розтягуючи слова, питає Сірожуня.

— Усі на одне лице, — філософськи додає Гілько Кривий, який шкандибає позаду воза.

— Я на ту гору не виберусь, — каже Октябрин і повільно махає головою в бік Тернового.

Терновий присідає, ноги самі підкошуються, а тоді безвольно витягаються вздовж ґанку. Чоловік сидить непорушно. Його рука тягнеться до внутрішньої кишені піджака. У тій кишені — рожевий аркуш з віршами. Хотів би почитати їх востаннє. А не може ворухнути рукою. Тіло важчає, втрачає енергію, голова важко падає на праве плече. Ще хвилю Терновий дивиться на сонце і в тотальній знемозі закриває повіки.

У погребі, там, де завжди тримали дари полів — картоплю, бурячки, моркву, лежить тепер батько Тернового. Давно лежить. Лесь довго чекав, аби трупарі навідались, а як батьків труп почав смердіти й вкриватись струпами, півдня волік його в сіни, а тоді кинув рідненького, як лантух, у погріб. Плакав, лежачи обличчям до ями, дивився в чорну прірву й не бачив, куди нень упав.

І от, прийшла нарешті весна. Це стало зрозуміло, коли до вух крізь хиткі стіни хати долинуло ледь вловне тоненьке цвірінькання якоїсь пташечки. «Невже?» — майнуло в голові у Леся. Невже життя повертається до Веселівки, хотів він запитати радісно, але духу вистачило лиш на оце слово-думку. А другого дня почув, як стікає з даху водою торішній сніг. Як же воно весело крапало, гупотіло об землю, іноді об шибки, ніби викликало напівмертву людину до супротиву, ніби дрочилось: «Ану, вийди-вийди, павочко, — дам я тобі яблучко». Була колись така пісня чи, може, й не пісня, а гра яка? Лесь уже не пам’ятав, звідкіля оте «вийди-вийди» і чому саме «павочко».

Лесь виповз на ґанок і помахав трупарям — закликав зайти до його оселі й забрати батька, що не по-людськи був похований не в землю, а в погріб.

119