Чорна дошка - Страница 118

118

Гафії вдалось уникнути арешту. Ховалась, никалась, просила в людей, що стрічались де-не-де, щось подати. Тоді згадала, що може повернутись до свого села. «Негоже помирати на дорозі», — думала, теліпаючись до рідної Веселівки.

Здалеку побачила біля свого дому підводу і зачаїлась за широкою кроною низького дерева. Чекала, допоки та підвода рушить з місця. Напружила зір, аби пересвідчитись, що люди кучкуються не біля її обійстя, а біля сусідського. Чатувати довелось недовго. Дійшла до свого подвір’я. Спинилась. Придивилась, прислухалась з-за паркану, чи не живе хто у її покинутій оселі. І тут вхопила ледь-ледь чутну ниточку дитячого плачу. Це скиглення линуло не від Гафійчиної хати, а від сусідської — Парасчиної. Гафію потягло на той плач, як буксиром яким. Почвалала, тамуючи якусь тваринну радість й не даючи тій радості розповзтись раніше строку по тілу. Зазирнула у віконце. Сидить на лежанці маленьке зарюмсане дитятко — донечка Парасчина. І таке воно ніжне й духмяне, таке повне життя, що Гафії аж в голові запаморочилось. Підійшла до дверей, постукала для годиться, хоча здогадалась, що оце підводою забрали з цієї хати дорослих, дитинка лишилась на самоті. Потяглась рукою до місця, де зазвичай селяни залишають ключі. Ще й подумати встигла: «Як ключа не буде — піду додому вмирати смертю голодною». Але ключ знайшовся. Довгенько поралась біля дверей — не могла дати раду рукам, що тремтіли, як осикові листочки. Відімкнула. Увійшла.

Гафія тулила до себе Людочку, пестила її, лизала пошерхлим язиком її м’якенькі долоньки. А думки, дикі, нелюдські думки, не давали їй спокою, снували у хворому мозку голодної жінки. Здавалось, сам диявол вселився в Гафію й шепотів їй на вухо план збереження власного життя.

— Ти не їла десять днів, Гафіє, — казав той чортяка. — Подивись, це ж не дитина, це ж кролик. Його можна їсти.

Щось подібне казав їй Михайло, коли вони розпалювати в лісі багаття, а біля того багаття спав спокійно семилітній хлопчик.

Гафія обдивлялась Людочку на своїх турботливих, майже материнських руках і дійсно бачила не дівчинку, а пухнастого кролика. Одного із тих, що вони з Михайлом вирощували в себе вдома. Згадала, як вони тих кроликів оббілували та з’їли. От, що на це скажеш. З’їли ж вони кролів, хоча ставились до них як до діточок.

***

Вєсна передумав стріляти Звіра. Було б це занадто легко, зважаючи на те, що бик був прив’язаний до кліті. Щербань озброївся чималим ножакою та підійшов впритул до тварини. Виліз по дошках, наче по драбині, й плеснув бика по теплій вологій спині. Бик сіпнувся, заревів, а за мить почав казитися ще більше в передчутті близької смерті. А ще від неможливості відбиватись, від неможливості боронитись усіма даними йому природою засобами. Товариш Вєсна зверху одним вправним рухом всадив бикові в м’язисту шию блискуче тонке лезо й оскалився, схопивши Звіра за ріг. Бик завив та замотав головою так, що враз затріщали дошки під його рогами, щербатий впав на спину й швидко відповзав, дивлячись угору на Звіра, котрий скакав на місці, підкидав задніми ногами й хвицав передніми, крутив міцною шиєю зі вставленим у неї ножем, вивільняючи голову із пастки. Останнім вольовим зусиллям бик зламав стінку загорожі й побіг чимдуж на Вєсну. Той із перекошеним обличчям почав нишпорити по кишенях у пошуках зброї. Усе відбувалось настільки швидко, що ніхто із його товаришів не встиг зреагувати на ситуацію й допомогти Вєсні. Люди ж спостерігали за двобоєм, не наважуючись ступити й кроку всередину хліва. Коли вже бик був за крок від Вєсни, той зумів пустити кілька куль йому в голову. Чимала туша, продовжуючи зітхати та ревти, повалилась поряд із щербатим, придавивши йому обидві ноги. Той з криком схопився за ніж у горлі тварини й, провернувши його кілька разів, почав решетити бика в місця, до яких міг дістатись.

— Єсть їжа! — закричав хтось із колгоспників.

— Звір готовий, — додав хтось інший.

***

Повернувся Йосип з напівпритомною Параскою додому, а за Людочкою їхньою і слід простиг. Двері зачинені, і ключ на місці. Побивалась Параска, дряпала руками стіни, билась головою об припічок, вибігала надвір та, гукаючи Людочку, безтямно бродила селом. Йосип кілька разів рятував її від наглої смерті — замерзнути могла, шукаючи дівчинку.

Весною, як сніг зійшов, знайшли дитячі речі біля ставка. Окрім речей — череп з руденькими кісками. По тих кісках, по блакитних стрічечках у них мати й упізнала донечку. Але якось уже й не голосила. Казала лиш:

— Оце її стрічечки, оце її кучерики. Тепер лиш Людочку лишилось знайти.

Приїздила міліція аж із області. Чоловік з десять. Щось вимірювали, допитували людей, хто що бачив. А хто що міг бачити? Як усі лежали по хатах. Старший міліціонер, у якого був наказ виявляти й нещадно карати людоїдів, написав у протоколі, що це Параска з чоловіком власну дитину з’їли. Йосипа за це арештували й дали багато років тюрми. Там він і згинув десь. Параску не чіпали, бо збожеволіла вона. Кинули її напризволяще — най собі ходить куди хоче. Най ту мертву дитину шукає, скільки їй заманеться.

***

Як же всі чекали весни! Щоб хоч листочок вип’явся на деревці, хоч пуп’янок який показався з-під землі.

«Господь воскрес був, і ми ожиємо», — жевріла в людях невмируща надія.

Найсокровеннішою мрією було: одірвати, відщипнути тієї зеленої порослі, що весна із собою принесе. Прикластись бодай губами, бодай потримати в роті ту Богом дану їжу. Виповзали із хат напівмерці й, не в змозі переступити поріг, падали мертвими на ґанок. По-березневому ще холодне сонце гладило їхні голови, укриті буйно ковтунами, пестило гнійні струпи на тілі. Ті струпи утворились, коли закатовані голодом дерли на собі шкіру од мук. Тих, кого Бог прибрав до себе навесні, уже не мучив голод, вони відпочивали собі на призьбі напівзруйнованого будинку, чи на подвір’ї, чи й на дорозі, недалеко від того подвір’я, а чи десь далі — в полі, лісі, лузі.

118