Чорна дошка - Страница 117

117

Від хліва тепер віяло спокоєм і час від часу чулось бичаче закличне мукання, схоже на звук дивовижної сурми.

— І Звір там, — здогадався хтось із колгоспників, і всі вони подивились на активістів, які, ніби нічого не сталося, стояли під стіною та про щось весело гомоніли.

Натовп без будь-яких наказів посунув до начальства. Навперейми людям вийшов голова колгоспу. Спинив їх, виставивши вперед руку, й виголосив:

— Скоро будемо Звіра різати. А поки що треба почекати.

— Там же моя Параска, — затарабанив Йосип і знову почав рватись до хліва.

— Та не сіпайся, ти, Йосипе, — тихо на вухо чоловікові просичав Гілько, — бо й сам там будеш. Твоя Параска разом із Явдошкою в начальників хліб поцупила. Тепер от трохи їх полякають і все.

— Полякають? — у Йосипа пожовтіли білки очей. — Хіба ти не знаєш цього бика, Гільку? І чого зараз кричить лиш Параска? І чого вона ото голосила про Явдошку? Ану, відчиняй! — гукнув що є сили й махнув рукою до натовпу позаду себе.

У нього де й сміливість взялась, відштовхнув Кривого й рвонув до хліва. Люди понеслись за ним. Одні кричали: «Ріж бика», інші — «Відкривай», а Йосип кричав: «Парасю». Коли люд насів на двері, у дзвінкому морозяному повітрі пролунав постріл. Усі відсахнулись і пропустили поперед себе чорношкірих.

— Йдіть до вагів! — кинув у простір Калюжний та показав рукою, де стоять ті ваги. — Зараз різатимемо Звіра, — він зиркнув на Вєсну, у якого в руці був заряджений пістолет.

— Да на кой єго рєзать? — запитав грайливо той і крутонув зброєю. — Пальну раз промєж глаз, і гатова.

Люди забули про Параску й згадали про їжу. Почуття самозбереження взяло верх над почуттям співпереживання. Почалапали дружно туди, куди їм показав Калюжний. Біля ваг стояв голова колгоспу та четверо озброєних депеушників. Голова озброївся олівцем та папірцем. До нього підходили колгоспники, називали, скільки душ живе у їхніх хатах. Гілько щось множив, щось додавав, іноді використовуючи рахівницю Злотників, і ставив навпроти кожного записаного прізвища цифри. Люди сперечались, доводили, що їм потрібно дати більше, ніж той записав, сварились між собою, бо ж комусь давали менше. Селяни перераховували трудодні, свої заслуги перед колгоспом, навіть те, хто першим у нього вступив, а хто ще довго вагався.

Лише Йосип не йшов записуватись на м’ясо, а очікував розв’язки історії біля дверей хліва. Ті кляті двері врешті відчинили, і світло знадвору окропило напівтемне приміщення. Біля самого виходу лежала з розтрощеною головою Явдошка. Її нутрощі були перемішані зі шматками одягу. Ніхто не наважувався зайти всередину, бо ж боялись розгніваної тварини. Ті, хто по службі мав зброю, виставили її вперед та, трохи пригнувшись, рушили всередину.

Параска, з розкуйовдженим волоссям, стояла посеред приміщення й намагалась кричати. Її голос сів, замість криків із гортані вискакували якісь сипи й хрипи. Жіночка, відчувши, що позаду відчинились двері, не стала вибігати із хліва, а лиш простягла закривавлену руку й показала на Звіра, який бив задніми копитами, махав хвостом та якось приречено стогнав, не в змозі рушити з місця. Його роги застрягли між дошками загорожі. На додачу ті роги були міцно зав’язані розірваною Парасчиною спідницею. Жінці вдалось перехитрити небезпечну тварину, заманити її до однієї з кліток та примусити буцнути загорожу так, аби роги застрягли між дошками. Жінка сперезала бикові роги, аби вже стовідсотково він не дістав її та не зробив те саме, що із кумою Явдошкою та дідом.

Йосип підхопив знесилену дружину, і вона безвольно повисла в його обіймах, відкинувши голову та руки. Чоловік вийшов з Параскою з хліва, поклав її на сани, якими возив трупи, та почимчикував у бік власного дому, забувши про пайок. Калюжний хотів був спинити Решітника, але Мільман, цмокнувши зубом — характерна звичка товариша Марка, — сказав:

— Нічо собі баба! Ще хто тут звір — питання… — він посміхнувся. — Не інакше, як відьма.

— Та ж кажуть, що вони, оці «решета» ластів’яні, з відьмацького роду, — із захопленням промовив Перекотиполе й собі спробував цмокнути зубом.

— Прибрати все! — Перекотиполе отримав наказ від Мільмана.

— Октябрине! — покликав на підмогу.

З хліва виволокли Явдошкине тіло, а тоді й Андрушкине потягли, як міх. Люди хотіли було присипати їх снігом. Та тут до Перекотиполя підійшов Калюжний і щось прошепотів йому на вухо. Той ствердно кивнув, голосно мовив:

— Тоді я перший на м’ясо. — Отримав згоду і взявся вантажити на сани вбитих, що вже встигли трохи підмерзнути, аби потім, як отримає м’ясо, завезти їх за село й скинути в загальну яму, куди скидали всіх, хто помирав і кого не мали змоги поховати рідні.

***

Гафія Злотник теліпалась, як примара, звивистою протоптаною стежкою. Вона раз по раз нагиналась, загрібала в долоню вже не пухкий сніг та їла його. Знесилено падала, знову підіймалась та усе брела й брела. А шлях здавався таким тернистим, а село рідне, до якого врешті дісталась, — таким невпізнаваним, що боляче щемило в грудях.

Гафія не мала й макової росинки в роті ось уже понад тиждень. А до цього нагода випала наїстись вволю, бо ж не усе голодним ходити. Бог давав день — Бог давав їжу. І так у тому місті й жили — тиждень голодні, а тоді перепадає якої їжі, впольовують як не тут, то там. У лісі за містом готують те, що вполювали. А там знову голодні години, і дні, і тижні.

Її чоловіка, Михайла, якось неждано-негадано заарештували в місті. Здавалось, без будь-яких причин підійшли міліціонери і давай його допитувати, чи не він оце на днях дитинча семирічне із собою вів. Питали, куди вів і де те дитинча поділось. Чоловік відмовлявся, а сам поглядав, де це його дружинонька, аби тікала, аби не підходила до нього, бо обоє й пропадуть біля цих міліціонерів. Гафія як побачила, що біля Михайла ті допитчики, так і шугонула з насидженого місця. Подалась, куди очі дивляться. І все згадувала ту семирічну дитину, яку дійсно вони з Михайлом підібрали. Хотіли ж її обігріти, хотіли, щоб їй не так сумно велося в тому холодному й чужому місті.

117