Чорна дошка - Страница 116

116

— Парасю! Кумо! — крикнула Явдошка злякано. — Якщо ти взяла той клятий хліб, то скажи їм.

Бик замукав протяжно й войовничо. Параска мовчала, міркуючи, куди б заховатись від роздратованої тварини. Вона помітила, що в носі бика не було кільця. «Спеціально зняли. І не присадиш його», — мізкувала.

З бика дійсно спеціально зняли кільце в перед інцидентом з пропажею хліба. Гілько Кривий зайшов до Мільмана по розраду та допомогу. Немає, казав, у колгоспі жодної зернини, худоба виздихала вся, бо ж годувати нічим. Порізали її колгоспники вже здохлу й розтягли те стерво по хатах, аби бодай якось прохарчуватись. Залишився, мовляв, один бичок племінний на прізвисько Звір. Бичка вилучили як штраф у «індуса» Стецюка. Бо ж мали на меті розвести своїх теляток на колгоспній фермі. Звіра всі боялись, бо ж норов у цього роганя був скажений. Аби підвести його до корови, четверо дужих чоловіків арканили бика й тягли. А той впирався й норовив буцнути як не одного, то іншого. Корови від цього гіганта тікали, а він їх калічив.

— Що тепер толку від того Звіра? — питав Кривий, розставляючи руки. — Може, дати добро його під ніж пустити та людей охлялих трохи підгодувати? У колгоспній їдальні сама баланда. І люди вже пащекують різне.

— Показуй свого Звіра! — зацікавився Мільман та його команда.

Після оглядин товариш Марк дозволив пустити бика під ніж.

— Завтра по обіді, — кинув до голови колгоспу. — Мої хлопці будуть там, аби люди один одного не передавили, отримуючи м’ясо.

— І треба ж тим людям, які не можуть ходить, віднести… щось… — втрутився у розмову Октябрин. Під суворим поглядом начальників хлопчину залило червоним і він проковтнув кінець речення.

— Тут у тебе, Степане, що, інститут благородних дівиць? — зареготав Мільман. — От, ти, прищ, і підеш розносити, якщо такий справедливий. Пішки. Воза не дам для підгодовування ворожого елементу.

— Там діти… — знову розпочав Октябрин.

Калюжний яструбом накинувся на нього й випхав від гріха подалі з приміщення школи. А на ранок вкрали хліб, і Мільману спало на думку використати бика як засіб для зізнання в крадіжці.

— Злякаються та й скажуть, хто украв, — казав, правлячи за їздового й наздоганяючи підводою Тернового, який ніс по засніженому шляху важку поклажу.

***

До колгоспного хліва почали підтягуватись сумною веремією селяни, аби отримати обіцяну пайку. Із зачиненого приміщення, яке все ще охороняли ошелешені комнезамівці, неслись несамовиті крики жінок та потужний рев бика. У тих, хто чув цю звукову навалу, стигла в жилах і без того захолола кров. Люди перезирались один на одного й питали: «Що це?»

У натовпі стояв і Йосип Решітник. Він так само, як інші, прислухався до криків та перепитував, чи ж то правда, що тут різатимуть Звіра й даватимуть м’ясо.

— Колгоспникам даватимуть, — відповідав хтось.

— А по скільки? — на відповідь лунало інше запитання, і вже мало хто зважав на крики всередині хліва.

— Та хто ж знає. Бачите, он вся та братія біля хліва з головою. Вони й будуть важити.

— А різати ж хто буде? Нам уже не сила. Хто ж упорається з тим Звіром, трясця його матері?

— І не кажіть, годувати його немає чим, а воно усе моцне.

— Самі м’язи. Напевно, варити довго доведеться.

Запанувала тиша. Кожен думав, скільки доведеться чекати, допоки те м’ясо звариться.

— Ех, аби знаття, Парасці зранку було сказати, щоб піч натопила. І чого лиш осьо повідомили, аби приходив за пайком, — конопатий Йосип звертався до іншого труповоза Кирила Перекотиполе.

— Та яка різниця — коли повідомили. Головне, що дадуть, — відповідав філософськи той. І тут таки згадав про інше: — Треба буде ще в голови виписати гашеного вапна, бо скінчилось.

— Хлопці! — тихо гукнув хтось до цих двох. — Ви коли на куток заїдете? Там уже два дні тітка лежить мертва.

— Одна тітка? Та цього мало. Ми ж не попремо аж на той кінець села, аби одну тітку тягти. Нічого, їй уже нема куди спішити, — відповідав Перекотиполе, не дивлячись на ту людину, яка ставила питання.

У хліві знову нестримно заверещали жінки, і одна із них почала голосно кричати:

— Явдошко, Явдошко, кумо, біжи, кумо-о-о, — після цих слів Йосип виструнчився та потягся обличчям у той бік, звідки лунали вигуки.

Він вийшов із невеличкого гурту та почалапав, раз по раз спиняючись та озираючись на селян, до входу у хлів. Підійти близько до приміщення, аби бодай одним оком подивитись крізь шпарину, що там робиться, йому завадив щербатий, який проходжався під хлівом і, вловлюючи жіночі крики, шкірився.

А коли із хліва заголосила Параска:

— Людоньки добренькі, що ж це таке робиться? Випустіть же мене звідси. Усім святим благаю! Людочка ж удома сама, — Йосип припав до дверей та почав вигукувати у шпарину, склавши трубочкою губи, ім’я дружини.

Його відтягав від шпарини товариш Вєсна, якому на допомогу прийшли інші активісти зі зброєю.

— Там моя Параска! — махаючи руками й дивлячись в очі кожному, хто намагався схопити його за руки, доводив Йосип. — Вона що там робить? Вона ж кличе на допомогу.

Йосипа з силою відкинули від хліва, він по інерції пробіг кілька кроків у бік переполоханого натовпу й знову кинувся на двері хліва. Його знову відкинули, й тепер чолов’яга звернувся по допомогу й розраду до односельців. Він сів на сніг та дурнувато почав торочити, тицяючи пальцями в бік хліва:

— Там чогось моя Параска. Там Параска. Зачинена. Чогось. І Явдошка? — раптом згадав, що кричала Параска, й прислухався.

116