Чорна дошка - Страница 115

115

Дідові брови зійшлись одна з одною, а лоб вкрився глибокими зморшками. Він ніби пригадував, чи й дійсно нічого ніколи не брав без дозволу.

Щербатий, якого називали товаріщ Вєсна, кинув стрімкий погляд на Марка Мільмана, ніби питаючи в начальника: «Чи продовжувати?» Той не примусив довго чекати й легенько кивнув на знак згоди. Міцний чоловік з теплим прізвиськом з розмаху довбанув Андрушку ногою по животу. Дідок обхопив його ногу, як ото, буває, гусінь обхоплює патичок. Нечутно заплакав, за що отримав рукояткою кольта по печінці й відразу розпрямився. А затим розкинув руки врізнобіч та, здалось, перестав дихати.

У кліті завив бик, відчуваючи запах крові чи присмак страху. Мільман подивився на Калюжного, і той зістрибнув із однієї з порожніх загородок, на якій сидів, як яструб. Він підійшов до жінок та вкрадливим голосом звернувся до тієї, що працювала на кухні:

— У вояків учора вкрали хліб. Що ти про це знаєш?

Жінка впала на коліна й замолила Калюжного гарячіше, ніж могла б колись молити Бога:

— Я нічого не знаю, я нічого не знаю, благаю, заклинаю, не бийте, пощадіть.

— Цього там бачила? — тицьнув пальцем у непритомного діда Андрушку.

— Бачила! — промовила і тут-таки знайшлась, що його робити далі. — Це він. Їй-бо, він, — жінка почала охрещувати себе й цілувати брудні чоботи Калюжного.

Чекіст, скирпивши носа, відштовхнув жінку від себе й запитав про всяк випадок:

— А може, це кума твоя взяла? Діда ледь витягли з хати — такий слабкий був. Навряд чи щось їв останнім часом. А кума твоя, теличка ще та.

— Так у мене ж Йосип пайок отримує, і я ото ж вам казала… помийки кума Явдошка мені давала. — Параска й собі кинулась на коліна й стала біля куми, шукаючи від неї підтвердження.

— Ніяких помийок я не давала, — запопадливо відповзла від куми Явдошка. — Це народне добро. Я… я … — вона зазирала в очі Калюжному. — Я виливала помиї, як мені й було наказано. Нікому я їх не давала.

— Так то ж помиї, — здивувалась Параска. — Хіба це злочин дати людям, а не вилити? — перевела погляд з Явдошки на Калюжного, тоді на Мільмана і вже потім на щербатого.

Тим часом застогнав дід.

— По суті, яка різниця, хто взяв хліб? — озвався Мільман, і в жінок ураз відлягло від серця. — Якщо його вже все одно з’їдено, — продовжив та підійшов до жінок. — Але хіба в такий важкий час ми можемо лишити цей злочин без покарання. Крадіжка — великий злочин. За вкрадені з поля колоски, знаєте, шо буває? — він нагнувся над Параскою.

— Тюрма, — відповіла та, і її губи затремтіли.

Жінка згадала, що її маленька донечка зараз сама удома. Дитина ніколи ще не лишалась наодинці — завжди з мамою. Ймовірно, у цей час плаче в замкненій хаті й тягне свої рученята, кличучи матусю. А матусі погрожують в’язницею. І надто відкрито погрожують.

— Я не брав ніякого хліба, — заговорив дід, і до нього повернулись усі присутні.

— А чого тинявся під школою? — запитав Калюжний. — Та ще й з торбою?

— Та я ж не під школою, — старий здійнявся навкарачки і, стоячи так, продовжив: — я під ліщиною ходив, горішки вигрібав.

Мільман та Калюжний перезирнулись. Дійсно біля школи ріс розлогий кущ ліщини.

— Ну, припустімо, я повірив, — запитав Калюжний у куховарки і перевів погляд на Параску. — А ти?

— Так помийки ж я, — жестикулюючи долонею, пояснила Параска, а її кума Явдошка з острахом захитала заперечно головою.

— Пролом у свідченнях, — засміявся Мільман. — Будемо допитувати прискіпливіше. — Він неквапом пішов до кліті, у якій продовжував бити копитом бик. — Давай цього доходягу, — наказав щербатому, і той в один момент підхопив діда Андрушку й потяг його до кліті. Старий стогнав та брикався, але за мить опинився біля бика.

— Не брав я хліба! — доводив.

Тим часом бик уже повалив слабкого старця та бив копитами його тіло, яке за кілька хвилин перетворилось на ганчірку. Жінки, обхопивши обличчя руками, намагались не дивитись у той куток хліва, де бушував бик, і закривали вуха руками, аби не чути криків діда.

У хліві на мить зникли всі звуки, окрім важкого дихання розсердженої напівдикої тварини. А тоді простір прорізав наказ Марка Мільмана:

— Досить! Виходимо!

Жінки зітхнули з полегшенням, посміхнулись одна одній та подарували осяйні посмішки чоловікам і навіть бикові. Параска автоматично опустила очі й крізь дірки між штахетинами побачила бездиханне, утоптане в багнюку й закривавлене тіло діда Андрушки.

— Рано зраділи, — гаркнув до Явдошки Калюжний і міцно схопив її за передпліччя.

Жінка саме простувала до виходу із хліва, мріючи швидше опинитись удома. За нею подалась підтюпцем і кума Параска Бідова. Не могла позбавитись страшного відчуття, що ніби радіє через смерть діда Андрушки. Вхопила себе на думці: «Вони хотіли крові й отримали її. Це жертва. Безневинна жертва. Дід помер за нас із кумою».

— Виходимо ми… — Калюжний махнув Вєсні, який перебував недалеко від кліті із биком.

Чоловіки одночасно приклали силу, і… Вєсна відчинив кліть та плеснув бика по боці, примушуючи його вийти із загону, а Калюжний із силою штовхнув обох жінок всередину хліва. В один стрибок троє чоловіків вилетіли із приміщення. За ними із моторошним скреготом зачинились хоч і перекошені, але міцні двері.

Бик повільно йшов до жінок. Спідлоба дивився то на одну, то на іншу. Селянки задки відходили, не випускаючи тварину з очей. Явдошка стрімко задерла спідницю та застрибнула на одну із загорож. Бик, уздрівши рух, кинувся навздогін прудкій жіночці. Добіг до загорожі й стукнув лобом та рогами по ній. Стукнув так, аж Явдошка на тиночку загойдалась і схопилась обома руками за потріскану стіну. Тим часом Параска побігла, присівши, щоб бик її не помітив, до кліті, із якої худобина щойно вийшла. Параска сподівалась, що дід ще живий. Але марно. Старий дивився на голі балки стелі порожніми очицями — бик витоптав копитами старому очі й роздробив усе обличчя. Параска перехрестила розтерзане тіло.

115