— Дала їм звіробою та чебрецю — най привертають там кого хочуть.
— Як то нащо? — вимірюючи хату важкими кроками, питав Калюжний, у той час як Мільман роздивлявся прискіпливо розцяцьковане ластовинням обличчя жінки. — Не сознатільна ти жінка, Параско. Дивлюсь, ти в тілі, справна молодиця. Є що їсти?
— І дівча, диви, яке пухкеньке, — озвався Мільман і наблизив своє обличчя до дитячого. Свиснув, забавляючи маля.
— Сімпатічная маладуха, — доклав свого товаріщ Вєсна та, відкривши засув, впхав голову в піч. Уже звідти донеслось, мов із пекла: — Халодная… і пустая.
— Тебе учора бачили біля школи, — вів далі Калюжний. — Що там робила?
— Хліб шукала? — додав Мільман та привітно посміхнувся.
Параска, не очікуючи підступу, й собі посміхнулась та ствердно кивнула, мовляв, шукала.
— Знайшла? — не знімаючи посмішки, запитав Мільман.
Параска знову метельнула вкутаною в грубу хустку головою, а разом із нею повторила рух дівчинка.
— Наїлись? — запитав Калюжний. — Кілограмова буханка поперек горла не стала?
— Та що ви, товариші любі! Яка буханка? Я до куми ходила. Вона у вас там куховарить. Дає нам помийчики, правда, Людочко? — звернулась по підтвердження до дитини.
— Явдя, Дюдьоцка, — відповіла дівчинка й викликала в усіх дорослих неприховану посмішку.
— Де Йосип твій?
— Збирає людей по селу, ви ж знаєте. Ото зранку як пішов, то…
— Лишай малу, поїдеш із нами, — суворо мовив Калюжний, а щербатий тим часом вже тягнув Людочку із міцних обіймів матері.
— Нащо? Нащо ж із вами, людоньки добрі? Як же я дитиноньку та саму лишу? Воно ж іще маленьке.
Жінчин плач та допитування ніби не долинали до вух трійці. Вони попід руки вивели з хати Параску. Вона голосила й раз по раз озиралась. Калюжний замкнув двері, ключ поклав над дверима на невеличкому причіпочку, ніби й знав, де його зазвичай кладуть.
Підпихаючи жінку в спину, повели її до підводи.
— Та нащо ж ви мене везете? — питала, крутячи головою й замотуючись на ходу в ще товщу хустку. — І куди ви мене, людоньки добресенькі, везете? Я ж нічого не робила. Ми ж не крали нічо. Ви ж ті помиї все одно викидаєте, а дитиночка моя їх їсть. Ми ж не просимо нічого у вас… вашого… а ви ж у нас наше забрали геть чисто все.
Мільман не дав договорити жінці, з розмаху вдарив її по обличчю. Калюжний кинув запитальний позирк на старшого.
— Набридли її промовляння, — сказав та цикнув до немічної конячки.
Дорогою заїхали ще по двох людей, таких самих, як Параска, здивованих та переляканих. Першого взяли Андрушку Загребельного — білявого діда років шістдесяти. Наостанок навідались до Явдошки, тієї, що працювала в них куховаркою.
Дістались колгоспних хлівів: двох нашвидкуруч збитих з дошок неоковирних приміщень. Ті хліви охороняли комнезамівці з червоними від холоду носами. З будівель доносилось ліниве поодиноке мукання, схоже на стогін. Корови просили їжі, мерзли у хлівах, не прилаштованих до зимових холодів.
Мільман з Калюжним зіскочили з підводи, старший наказав щербатому придивлятись за арештованими. Квапливо подались до меншого хліва. На ходу Мільман крикнув охоронцям: «Відчиняй», та запитав у Степана:
— То, кажеш, дикий бик?
Калюжний нічого не сказав. Замість цього увійшов до відчиненого хліва. У напівтемряві порожнього приміщення в одній із клітей форкав та бив копитом чималий бик з гачкуватими гострими рогами.
— Звір! — сказав, побачивши його Мільман.
Він, тішачись та шкірячи зуби, підійшов ближче. Бик повернувся міцним тілом до людей, і його очі враз налились кров’ю. З розширених рожевих ніздрів під тиском вийшов пар.
— Ай, звір! — Мільман потягнув руку до бика, а той одним різким рухом відкинув його важкою масивною головою, аж той вдарився об кліть.
Мільман відскочив від загорожі, бо ж дошки під вагою масивної тварини затріщали. Гаркнув до бика та автоматично витяг з кобури зброю. Калюжний, не криючись, посміхнувся. У його голові промайнула думка, що не такий той Мільман безстрашний, як сам про себе каже. «Бика злякався, а корчить тут головного», — подумав і тут-таки й сам відступив від дерев’яної перетинки подалі, бо ж худобина голосно засопіла, й від цього дихання поза шкурою сипав мороз.
— Добре! Мені подобається твоя ідея, — промовив Мільман. — Веди їх сюди.
— Сірожуня! — гукнув, не сходячи з місця, Колюжний, і на його поклик у двері хліва зазирнув той, кого кликали. — Веди сюди арештованих.
— Усіх? — навіщось перепитав молодик.
— Стули пельку й веди арештованих! — гаркнув до нього Мільман, а Калюжному кинув через плече: — Розпустив ти людей, Степане Степановичу. Питань тут не має бути.
— Та ясно, що немає. Зелений ще, от і питає.
До хліва ввели двох переляканих жінок і досить спокійного діда. Баби ніяково переступали із ноги на ногу й роздивлялись облуплені стіни хліва. Дід Андрушка, відомий у селі жартівник, візьми та й ляпни:
— Худоби нема, то вирішили людей доїти? — і пхинькнув, аби показати, що це жарт.
— Починай! — скомандував Мільман щербатому, і той, вдаривши з усього маху діда по голові, прокричав:
— Ти украл хлєб, сучій потрох?
Дід впав, схопившись за розбиту потилицю, засовав ногами від болю. Жінки відскочили до стіни й перелякано дивились звідти на тортури, які чинились над старим.
— Гаварі! — волав щербатий.
— Зроду-віку нічо не крав, — з перехопленим диханням промовив дід, дивлячись із забрьоханої підлоги хліва на щербатого.