Чорна дошка - Страница 99

— А тоді знову своєї заводить: «Кажу ж вам — немає нічого. Он, і Вітюша приходив, думав є. Та вже додому не пішов. Тут лишився». Тоді так посміхається та підморгує до нас: «Ан, ні, каже, ось, діти є. Ше лишилось трошки. Будете, — питає, — їх їсти?» — розповідає Сірожуня.

— Я тут одвічаю: «Та ви що, тітко, побійтесь, цейго… ну, всього побійтесь, — кажу, — збиваючись, підхоплює Лаврін. — Ми ж, кажу, не за сим прийшли. Ми, кажу, за ліжком. Чи нема у вас часом, питаю, вільного ліжка. А тут і сам бачу — в хаті голо. А вона й каже: „Ліжок нема, соколи. А за тиждень, каже, приходьте, то будуть люди. Можливо, навіть кілька буде“».

— І показує на дітвору, яка з-під кожуха виглядає отакенними очима, — один із активістів вибалушує очі, аби було зрозуміло, якими саме очима дивились на них дітлахи.

— А нам же завдання поставили. Дістати койки хоч трісни… — Октябрин опустив очі до паруючого окропу й вкусив сухарик, аж заскреготіло під зубами. Від черствого окрайця відлетіли дрібні уламки, які хлопчина на льоту підхопив рукою, а інші акуратно повизбирував із заяложеного коміра шинелі, яку так і не зняв.

— Двері забили? — з якогось дива питає Лесь.

— Забили.

— Добре, — каже.

— Ну, ми підемо. Нам ще оце дотягти до школи. Тільки ж ви нікому не кажіть, що ті Пилип’юки собі хату незаконно повернули. Сказано, конфіскована, значить…

— Я із вами, — взявся допомагати молодняку Терновий, а батькові вказав на невеличку каструльку із рідким варевом, з якої щойно вихопив та з’їв дві ложки тієї шліхти.

— Ще чотири місяці, і жнива настануть. А я вам кажу: підведіть очі ваші та й погляньте на ниви — вони вже для жнив доспіли. Вже і жнець бере свою нагороду, плоди збирає для життя вічного — щоб сіяч із женцем укупі раділи. Правильна й приказка до цього: один сіє, а жне хтось інакший… — замість відповіді старий Мефодій прочитав вірш із Євангелія від Іоана.

— Так до жнив же не чотири місяці, — здивувався Октябрин. Він почав вираховувати, скільки їх, тих місяців, залишилось до майбутніх жнив. — Значить, січень вже можна не брати, — розмірковував уголос, хапаючись за ліжко. Дорогою продовжував: — А нащо його рахувати, якщо він уже почався, то й закінчиться вже скоро. Значить, тоді так, лютий — один, березень, квітень, червень, липень, це все — п’ять, а там уже й серпень не за горами. Ну, півроку, чи шо?

Він загріб вільною рукою снігу та обмив ним, пекучим, розпашіле обличчя.

— А що за люди приїхали до нас? — запитав Терновий.

— Ну, серйозні люди. Ці спуску не дадуть, точно. Кажуть, працювали вони до цього десь у Харківській області. А ще двоє з Калинівки — міліція. Також палець їм до рота не клади. Сірожуню, он, з Буженком уже на килим викликали, що Малиночку проґавили.

***

У будівлі школи горіло рясне світло, біля столу роєм сиділи нові уполномочені, а біля них і Калюжний зі своєю братією — Заболотним та Кривим. Пили, махали руками, погрожуючи несвідомому селянству, обіцяли витрусити з усіх душу та вивернути всіх навиворіт.

— Кишками їх до верху!

— Віддадуть не те що хліб, душі поскладають купочкою.

— Нутром чую — є в людей хліб, є запаси. Якщо логічно мислити — скільки людина може прожити без їжі? Ну, тиждень чи, може, два. Ну, нехай місяць. І все! — розмірковував низенький, з азійськими вилицями чоловік. — А ви кажете, ще в листопаді все вишкребли, — хитро дивиться на Калюжного. Хапає зненацька свій ТК (іменну блискучу штукенцію). Той пістолет весь час лежав біля тарілки із ячмінною кашею. — А оце ви їм показували? — питає й отримує ствердну відповідь — Калюжний киває важкою головою. — Погано показували, — кричить та схоплюється на ноги той круглолиций чоловік. Він крізь зціплені судомою зуби шипить: — Витягаєш на подвір’я найменшого і стріляєш відразу… відразу! А далі береш іншого, того, що за найменшим йде, — залиснів посмішкою. — Вони самі все винесуть. Нестимуть — лиш встигай пакувати.

— Не винесуть, — бовкнув Калюжний і відчув біля скроні холодний метал.

Маленький чоловік тупав ногою й продовжував кричати:

— Винесуть! Винесуть! А ні — то немає такого села Веселівка. Немає і крапка! — він хтиво посміхається, його сміх підхоплюють інші за винятком Калюжного і його команди. Чоловік, наче артист на театральних підмостках, присідає, ширяє очима по кутках, ніби шукаючи щось загублене й голосно питає: — Де Веселівка? Яка Веселівка? Не знаємо ніякої Веселівки, — зопалу натискає на курок і випускає в стелю кулю.

На голови його товаришам сиплеться сірим борошенцем глина. Чоловік сідає до страви й, нацупивши огиду на обличчя та колупаючи ту кашу ложкою, кличе:

— Товаришу Євдокія, ану сюда! Шагомарш!

З сіней виходить статна й гарна жінка.

— О! — показує на жінку широколиций. — Подивіться! Кров з молоком, а не баба. Хіба ж ця голодує? — він, піднявши підборіддя, останнім реченням звертається саме до жінки й саме від неї очікує відповіді.

— Ні, — дає коротку відповідь жінка.

Це Явдошка, тридцятилітня вдова. Її чоловіка вбили на війні. Молодята встигли лиш побратись і тут-таки й розлучились — молодого забрали до війська. За кілька місяців вісімнадцятилітній жіночці повідомили, що немає в неї більше чоловіка, а вона на той час була вагітна… дитина народилась мертвою. З того часу Явдошка приймала в себе чоловіків, які були позбавлені жіночої ласки. Про неї багато чого плескали по селу, але як там було насправді, знала лиш вона. Жіночка завжди по наймах — свого хазяйства катма, та і як ти його вестимеш без сильних рук? Тепер мала ті самі найми, лиш не на заможних гнула спину, а на товаріщєй.