Чорна дошка - Страница 100

100

— Что ні гаварітє, а тут значітельно лучшє, чєм в заградотрядах, товаріщ Марк, — вицмуливши чарку горілки, звернувся до отого симпатичний молодик з надщербленим переднім зубом. Він оглянув Явдошку й слиняво прицмокнув.

— Давай картоплі, не можу я цю кашу жерти, — товаріщ Марк, закопиливши губу, відсунув від себе тарілку.

Явдошка підхопила тарілку й чимдуж подалась назад до сіней. У сінях уже встановили примус, на якому Явдошка й мала б насмажити командиру картоплі, та на салі, яке привіз той товаріщ Марк із собою. Любив лиш смажену картоплю, і край. У сінях стояли харчі, а на вході з рушницею напоготові вартував один із міліціонерів, що приїхали з Калинівки. Їх оформили сюди як спецохорону для працівників ДПУ. Явдошка зробила вигляд, що викидає недоїдену страву, сама ж переклала її кавалком у хустинку, яку зав’язала на вузлик та швиденько впхнула в пазуху.

***

У хаті Фросини Пилип’юк панувала цвинтарна тиша, до якої прислухались восьмилітня Оленка та десятирічний Іванко. Окрім цих двох, у хаті ще менші Михась, Тихін та Тарасик. Сплять на печі. Старші дивились на майже бездиханну матір, вловлюючи поглядами кожен найменший її порух. Ось трошки тріпнулась повіка жінки, й діти, що стояли над лавою на покутті, де й спочивала мати, в один подих видихнули із себе напругу та страх. І тут-таки тишу прорізало, мов невдаха-скрипаль, що бере неправильну ноту, протяжне рипіння в сінях. За кожним поривом сильного січневого вітру ця моторошна «Сі» змінялась на грюк незаклямкованих дверей об дерев’яний одвірок. Від цієї рваної рапсодії Фросина почала приходити до тями, повільно розплющила очі й зробила спробу посміхнутись, побачивши стурбовані обличчя дітей. Поманила до себе хлопчика й ледь чутно промовила:

— Іванцю, ану біжи-но замкни двері.

Іванко злякано зиркнув на вхід до хати й заметляв заперечно голівкою.

— Він боїться, — вставила свого Оленка. — Каже, що там сидить смерть з косою. Отака.

Дівчинка тримала в руках невеличку зелененьку книжечку, підписану звивистими літерами. Вона поспіхом розгорнула тонку палітурку й повела пальцем по графічному малюнку, на якому зображався Всесвіт: Бог, диявол, Адам та Єва, Ной з ковчегом, до якого входило різної тварі по парі, а на задньому плані з-під чорного каптура визирала зубата смерть з дірами замість очей і з косою в кістяках-руках.

Фросина зібралась із силами, яких лишилось дрібок, й почала повільно підводитись. Оленка з братом допомагали матері. Врешті всадовили її на лаві. Мати обвела втомленим поглядом хату. Коли ще був живий її Павло, усе тут виглядало по-іншому. Фросину затягло в роздуми, вона занурилась у спогади, як у діжу з густою смолою. На хвилю здалось їй, що все, що зараз відбувається в її родині і в селі, — не що інше, як страшний сон, із якого можна вивільнитись. Треба лиш прокинутись та й усе. Чи згадати кращі часи й перестрибнути в них, як, буває, її діти влітку перестрибують чималі калюжі на дорозі.

Фросина чує сміх своїх дітей, бачить ту зграйку: мале-мале-менше на шляху навпроти тину. Сама відчуває, як плечі ніжить літнє надвечірнє сонце. Вона милується дітьми, які біжать навперейми один одному — хто хутчіш, оминаючи мутні озерця. І так швидко біжать, аж здіймаються над землею й летять, розставивши рученята-крильця. Фросина дивується, як їм вдається так довго триматись у невагомості, й чує позаду себе голос чоловіка:

— Вони ж бо легесенькі, мов пушинки, от і літають.

А до чоловікового голосу приєднується братів:

— Може, й нам злетіть, Павле? — питає, і чути, як тріпочуть крила — потужно розсікаючи повітря.

Жінці вривається серце, вона озирається й бачить любого Павла живісіньким, кидається йому на груди, обвиває руками міцну шию, гладить по грубому засмаглому карку й щебече:

— Милий, милий, а ми ж тебе вже й за мертвого вважаємо. І Вітюшу в ямку вкинули. Як же це ми? Га? — гарячково розповідає. — Мені тебе показали… обличчя збите зовсім, саме м’ясо, — лагідно проводить долонею по зарослій бородою щоці чоловіка й посміхається навздогін його посмішці. — Оце ж треба таке навидіти? Га? Діти! — кличе вдалину. — Діти, годі літати, йдіть-но батечка обніміть. Живий він!

— Мамо! Мамо! — голосять діти, й здається Фросині, що вони це кричать не радісно, а стурбовано. Тільки хоче жінка розповісти їм про радість, як сонце куди й поділось, по плечах хльостає колючий вітер зі снігом, а її діти стоять босі-голі по коліно в снігу й плачуть. — Мамо! Мамо! — молитовно простягають брудні рученята. — Нас вигнали із хати. Мамцю, куди ж нам йти?

Фросина озирається, тягне до дітей долоні, дивиться на червоні від холоду пальці, які тремтять. Під ті скрючені пальці підкладають голівки її діти — єдина дівчинка тулиться, мов горличка, Іванко, Тихін, Мишко й Тарасик… ой, і Василько тут.

— І ти тут, Васильку? — питає Фросина найменшого — дворічного білявого хлопчика. — А хіба ж ти не помер? — дивується.

Василько лащиться до матері, щось гундосить по-своєму, а тоді починає стогнати та квилити.

— Васильку, сину, що тобі? — намагається зазирнути маленькому в обличчя. І так, і так повертає його, але Василько все ховає од матері погляд.

«Чи наробив якої шкоди, що так соромиться», — думає жінка.

— Чи шкоди якої наробив, сину? — питає. — То не страшно, мама вибачає тобі, Васильку. Моя кровинко, моє щастя.

— Василько помер, мамо, — каже суворо Іван, а за ним додає свого Олена. — І тато померли. Мамо, мамо! — починають удвох трусити матір за плечі.

100