Чорна дошка - Страница 51

Утримався, вкляк ногами у землю, провів сільського голову поглядом. Той також не міг одійти далі, ніж на кілька кроків, від Стецюка. Ходив, мов прикутий ланцюгом пес, — туди-сюди: поривався йти від Дмитра і знову вертався до нього, уже відкривав рота, аби щось казати, й, махнувши рукою, віддалявся. І знову та невидима припиначка тягла його до «індуса». Востаннє підійшов, несподівано обгорнув руками удвічі більшого за себе дядька Дмитра та сильно стис його в обіймах. Нічого більше не сказав, а повернувшись спиною до селянина, швидко пішов до лісу, розірвавши нарешті незримі ланцюги, які оцих двох зв’язували.

Саме тоді Дмитро Стецюк усе зрозумів — не буде їм життя, загризуть вовкулаки, ті, що прийшли на його землю по його хліб. Защеміло в грудях, не від страху за себе, а за дітей.

— Оксані та Наталі треба їхати до міста, роботу шукати. Там влаштовуватись, там починати жити наново, — казав після того, як позавчора Паламарчук тишком, проходячи повз їхній двір, вкотре попередив, що з дня на день надійде буксирка, буде обшук.

— Я не поїду! — вигукнула Наталя й стала посеред хати, взявшись у боки.

Комизиться, бо в неї тут у селі парубок є. Сусідський парубок — красень Федір. Батько схитрив, ховаючи посмішку.

— Оце на днях казав Опанас, що Федора свого відправлятиме до міста. То, мо’, там би поміг нашим дівкам. Усе хтось свій.

— Треба їхати, еге ж, — розпізнавши батьків хід, втрутилась менша дочка Оксана й хвацько закрутила з Наталею по хаті. — Ти ж, сестро, не відпустиш мене саму? Га?

Та й заспівала дзвінко, як вода на толоках.

А я люблю Петруся,
Та сказати боюся:
Ой біда, не Петрусь,
Біле личко, чорний вус.

До співу долучився Дмитро — засопів, як той млин, витягши вперед губи, складені руркою.

Била мене матуся,
Що я люблю Петруся.
Ой біда, не Петрусь,
Біле личко, чорний вус.

Наталя спочатку відбивалась од тих сестриних обіймів і од того крутіння хатою, а після батькових співів і собі втяла голосом потужним низьким і ніби як не своїм:

Хоч ти, мати, мене вбий,
Таки буде Петрусь мій.
Ой біда, не Петрусь,
Біле личко, чорний вус.

Оксана й завершила початий концерт та, зазираючи у саму глибину до порожньої печі, одсунувши віко, замугикала:

Наварила, напекла,
А для кого? Для Петра.
Нема Петра, лише Гриць,
Шкода моїх варениць.

Стецюки сміялись, сміялись усі, раділи з тієї недолугої пісеньки-жарту. Хихотіла тихенько й Дмитрова мати, затуляючи долонькою беззубого рота, реготав на все горло малий Юстин, хоча й не знав цей шилохвіст достеменно, з якого такого дива здійнявся той веселий настрій. Сміється маля, ніби його хто під пахвами лоскоче.

Дівчата після танцю довго відсапувались, посідавши на ліжник. Настрибавшись, зблідли. Наталя облизувала шерхлі губи. Оксані млоїло під серцем. Але вони посміхались, аби не показати комусь і собі не нагадати зайвий раз, як охляли, скільки втратили енергії та молодечого запалу.

— До наступного тижня й зберемо вас у путь-дорогу, — підсумував Стецюк.

Дівки сіли вишивати, а хлопчики вибігли один за одним із хати й галасували десь на подвір’ї. Кричали: «Ура!» та «Бий врага!»

Батько сидів задумливо за столом, журно мугикаючи собі під носа. Ярина тихо плакала, усамітнившись у погребі, куди полізла, аби набрати в пелену картоплі. Під шаром картоплі, тих бубок, що лишились від гарного цьогорічного врожаю, просвічувалась ще одна ляда, ще нижчий льох, і жінка нашвидкуруч, втерши сльози фартухом, приклала ту ляду купкою бараболі, аби її не було видно. Одійшла на крок, перевірила, чи не лисніє. Ніби ні! Вилізла драбиною із льоху, знову наставилась очима на місце із тією другою лядою. «Темно», — мовила тихо, опустила ляду й прикрила вхід до підполу смугастим ряденцем.

Голова сільради не уточнив, коли саме чекати на ударників. Відтак півночі Дмитро із Яриною мізкували, куди заховати три мішки зерна, які лишилися не віднайденими після попередніх наїздів й зберігалися в тій потаємній комірчині, яка була викопана в льосі. «Льох у льосі — це ж треба до такого докумкати», — радів власній винахідливості Дмитро. Радів тоді, як копав ту заглибину, а тепер от думу думав, куди перенести пшеницю, бо ж тепер тим бузувірам обов’язково впаде в око неприкрита картоплею, яку вже доїдали, підлога льоху. Глянуть, а там!

Глупої ночі в Божу неділю, вимоливши у Всевишнього благословення, дочекались, поки поснуть діти. Навшпиньки вийшли в сіни, залізли вдвох до льоху. Прислухаючись до тиші, пересипали зерно у відра, які спеціально підготували напередодні. Ярина ті відра добре вимила та насухо витерла. Сипали ривками, щораз спиняючись та нашорошуючи вуха. Ану, як хто почує. Зернинки спочатку здивовано стукали по дну відра, тоді радісно шуміли, заповнюючи металеву посудину. Ніби раділи ті зернини, що їх нарешті визволяють з-під землі, із темного каземату. Ніби раділи ті зернини, що їх ось зараз понесуть ближче до жорен, ближче до печі, ближче до людських ротів. І Дмитро, і Ярина замилувались цим забутим звуком, цим неперевершеним виглядом бурштинової, налитої сонцем, пшениці. Жінка набрала повний полумисок зерна, тоді зиркнула на чоловіка й половину від того набраного скинула назад до відра. Полумисок внесла до хати, порозсипала тих кілька жмень пшениці по невеличких торбинках та поклала кожному із дітей по торбинці під голови. Та й бабці діставсь власний кисет із зерном. Стара не спала. Водила очима за тінню. А як та тінь підійшла до неї, прийняла із рук невістки той кисет, широкими стьожками шитий, бо нашвидкуруч, та й поцілувала Ярину в долоню, у самі кісточки. А та погладила бабцю по голові й віддала поцілунок, чоломкнувши стареньку ніжно в лоба.