Чорна дошка - Страница 50

До року двадцять п’ятого веселівський люд ще не був таким аж занадто обережним. Не подобається щось в управлінні селом — гуртом здіймають бунт. Мирно, без зброї, хоча могли б поставити сторчма коси та взятись за вила. Та не хотіли війни — втомились од крові. З упевненістю у власній правоті вимагали від управлінської братії відмовитись від комун. «Комуну геть!» — скандували. Декотрі висловлювали припущення, що непогано було б взагалі відділитись од совітів та створити свою народну республіку. Нехай навіть у тій республіці буде одне село — їхня Веселівка. Та й то більшої ради собі дали б, ніж отак: ні тобі хазяйства, ні до хазяйства. Говорили люди, бо ж людям роти не позашиваєш. Найактивніші поборники свободи, ватажки, ініціатори тих бунтів, за день чи й два після отого «Комуну геть!» покидали село. Селяни бачили — по них приїздила машина аж із області — спеціальна машина, її не сплутаєш ні з якою іншою. По тих наїздах, незадоволені совєтами з кожним днем усе менше говорили й усе більше думали. Розмірковували над тим, що робиться навколо них і чи варто патякати зайвий раз на такі тонкі політичні теми. Строго наказували дітям:

— Не можна нічо, про що в хаті йдеться, надворі розповідати. Нічо! Бо приїдуть совєти й заберуть… — і діти мовчали, боялись, навіть у піжмурки граючись, щось там своє белькотіти, а ну, як оте белькотіння та не сподобається тим совєтам і вони їх заберуть навіки з рідної домівки.

***

Коли до Веселівки призначили Паламарчука і коли цей зелений, за селянськими мірками, чоловік взявся за керівництво, люди лиш зітхали й прискіпливо придивлялись до партєйного. А хлопчина вже й налагодив постачання продуктів першої необхідності до сільського магазину, відновив роботу книгозбиральні, школа запрацювала своя, не треба було дітям аж до Пикова плентатись щораз. На прилавку «Кооперації» з’явились сірники, сіль, свічки, зошити. Можна було й матерії на сукню чи сорочку купити, навіть мадаполам колись завезли, то його молодші жінки розкупили на святошні спідниці. Можна було й цукерків придбати в блискучих обгортках — щоправда, їх завозили нечасто. Але на нові свята селяни ласували — хто гроші мав. Тоді взявся той Паламарчук землю ділити. Переміряв поля зі зруйнованими межами. Ділив те, що залишилось без хазяїна, де була пустка після висилки бунтарів. Затоплені бур’янами наділи відходили в руки господарів. Тих, у кого хазяйство велике, а дітей ще більше, не чіпав, не різав їхню землю. Паламарчук сновигав по селу із землеміром, усе був заклопотаний. Тим і здобув повагу, що не рвав останнього з людини, що по-божеськи — підхід мав до кожного.

— Не дурний! — охрестили його в селі і змирились навіть із тими совєтами, які так поперек горла стояли.

Змирились і з тією комунією. Тим більше, свого поставили управляти щойно створеним колгоспом. Нехай і кривинду таку, як Гілько, але ж свого. А це найголовніше.

— Свій своїх не дасть образити, — гомоніли.

І ось прийшла біда, виростили на своїх полях, спину гнучи, врожай, саме б наїстись, саме б насолодитись плодами власної праці, та упир-держава надіслала своїх соколів, чи то пак воронів. І сказали вони: «Віддай», ще й брудними пальцями на північ показували та зброєю грозили. Поділились, а куди подінешся. Дали половину, задарма, за просто так, бо страшно не давати, бо голова сільради людина чесна, попросив по-людськи.

— Зрозумійте, товариші, я ж не для себе прошу, я ж для всієї держави. Ну, так сталось, що треба нам на ноги ставати — державі молодій, юній, можна сказати. А ми їй, як батьки. То чи ж батько відвернеться від свого дитя, чи ж не дасть йому половину з того, що має сам? Треба трохи потерпіти, — розпинався Паламарчук на зборах. Його слухали знехотя, дивились насуплено. А він недорікувато продовжував: — Ну, хто ж, як не ви, хлібороби, допоможе ближньому, — роззирався мовчазною залою. — Наші товариші в містах виробляють верстати, комбайни, техніку різну, аби завтра вам легше було обробляти вашу ж землю. Але ж і вони мають харчуватись. Не можуть же вони стояти біля верстатів голодні.

Ніби й правильно говорив, а відчувала душа — щось тут не в’яжеться. Тріпотіло серце, коли мусили тому планові ненаситному оддавати мішки із зерном, підказувало пошепки, що це лиш початок. І дійсно, справдились побоювання.

— Ач, як ви, Іване Петровичу, спочатку просили, бідкались. Мало не в ноги кидались. Допоможи, селянине, братові своєму. У довіру входили. А теперечки шо? Гай-гай. Теперечки із рота вириваєте, — совістив при зустрічі голову сільради одноосібник Дмитро Стецюк.

Не боявся паскудити керівника, знав-бо, що цей не скаржитиметься нагору, сам відсіч дати може, якщо треба.

— Усе не так! — відповідав Іван понуро.

Дмитро чекав пояснень — що має на увазі партієць.

— Як же не так? — не вгавав Дмитро, і його очі випинались. — Чи не вириваєте із горла в трудівника, у хлібороба? Чи ж ти не бачив, як ми оцими руками той хліб добуваємо? — Дмитро тицяв розчепірені порепані долоні до Іванових очей. — І не стане він вам упоперек горла? Не вдушить вас? — Стецюк розійшовся не на жарт і сам себе спинив, ніби прокинувся, відчувши свою міцну руку в себе на горлі.

Під його долонею повипиналися жили — на руці й на шиї.

— Усе не так, як я сподівався, — сумно белькотів Іван, плескав Дмитра по плечу та йшов, занурений у свої думки. Тоді повертався та тихо промовляв: — У листопаді ще прийдуть, поховайте зерно.

— Чого ж ви на нас кинули цих прийд? — біг за головою сільради. — Самі б ходили, як раніше. Ми б вам дали трохи, по мірі, — бив себе в груди, вимагаючи увійти в його становище. — У мене ж діти. Вони мені в руки дивляться. А що я їм дам? Що? — скрикнув насамкінець і мало не повалився на дорогу.