Чорна дошка - Страница 34

У першу ходку буксирки до сусідньої Дружківки голова сільради Іван Паламарчук, який і очолював ту бригаду, привіз аж мішок зерна. За це отримав добрячого прочухана від керівників райкому. Його викликали на бюро, де говорилось, окрім іншого, про саботаж із його боку.

— Якщо повториться подібне — ти знаєш, що буде, — натякали, що на Соловках місця всім отаким саботажникам вистачить.

Паламарчук повернувся до села в розпачі й усе бідкався, що дійсно так не годиться: привезти півцентнера збіжжя з усього села, у якому нараховується сто з лишком подвір’їв.

У Веселівці за перший набіг було зібрано вдесятеро більше. Товариш Калюжний як керівник бригади мав неабиякий досвід експропріацій. Чекіст носився селом верхи на доброму коні, забраному в куркулів. Шинель не одягав, було йому спекотно за роботою. Лисніли в стременах надьогтьовані високі чоботи. Доладно сиділа на його м’язистому тілі форма: синє галіфе, підперезана товстим ременем та портупеєю довга зеленава сорочка з кишенями на грудях і з червоними нашивками на комірці. Кашкет: червоний околиш з зірочкою, темно-синя тулія, невеликий козирок — був низько насунутий на очі. Його поплічники — не менш живописні червоноармійці у шинелях мало не по п’яти та в гостроверхих козирчастих будьонівках із запненими вухами. Також обмотані ременями та портупеями — грізні й монументально неприступні. Одне слово, стражі. Вони самим своїм виглядом психологічно нищили зляканих селян. Декотрі, боячись фізичної розправи, самі виносили й здавали припасене на зиму, лишаючи собі такий дріб’язок, що й не знали, яким боком до нього потім підступитись, як ділити.

До листопада постанови та укази посуворішали (хоча куди вже суворіше). Уряд ставив перед партійцями набагато конкретніші завдання. Тепер треба було не лише зібрати планове зерно, а й не допустити зростання національної свідомості селян, підрізати під корінь, викорчувати будь-які паростки незадоволення. Припекти розжареним залізом націоналістично-хуторянські вибрики, пильніше придивитись до тих, хто співчуває розкуркуленим, і до тих, хто не цілком віддається колективній праці в колгоспах та радгоспах.

***

Згідно зі спеціальною рознарядкою з області Терновий отримував вечірні й вранішні пайки в колгоспній їдальні як сількор. Що не день та пайка гіршала, ставала рідшою й прозорішою баланда, глевкішим та чорнішим хліб. Лесь марою блукав по селу, ніби й хода змінилась — обважніла, стала не такою пружною й стрімкою. Чоловік призвичаївся ховати голову в плечі й гнутися до землі. Та й за місяць наче постарів років на десять, у погляді проблискувала тваринна лють, і той погляд став, як стерня, колючий. Писав по статейці за тиждень, одправляв до міста з посильним. Ті статті були радше замітками, позбавленими колишнього авторського лоску: тоді-то й тоді-то, йшлося в них, як у телеграмах, здали стільки-то зерна, стільки фуражу, стільки худоби, та й усе. Про смерті людей у статтях — анічичирк, знав-бо — все одно не дадуть у друк, а от по нього стовідсотково прийдуть, одберуть життя, оце життя, яке й не вартує теперечки ані ламаного шеляга. Про ті смерті й про ту бісову навалу писав окремо, у таємний блокнот, щоб не забути, щоб пам’ятати. Саме для того, аби закарбувати в пам’яті кожну мить тривожної доби, у яку він мав нещастя оце зараз жити, він усе дивився на звичаї, що оце намагалась призвичаїти нова влада в його Веселівці, всотував побачене мозком, нутром, кожною клітиною організму. Ледь стримувався, аби не вихопити в котрогось із озброєних бузувірів гвинтівку та не перестріляти всю цю братію до біса. Бачив, яким жахливим штибом втілюється в життя те, що він ото день у день писав на папері. Химерні ідеологічні палаци, які він собі набудував за останнє десятиліття, в одну мить перетворились на купку нікому не потрібного попелу. Таку купку, як від тих спалених ним ікон.

А тоді одвернуло його від тієї писанини для «Більшовицької правди» — не міг і слова нашкрябати. Передав посильним, що звільняється з роботи. Не забарились і санкції.

— З міста наказ прийшов — зняти вас, шановний товаришу Терновий, з довольствія як сількора. А інших наказів не надходило, — вдивляючись у список тих, кого годувати державним коштом, приписано, сказав голова сільради. — Хіба йдіть до колгоспу — тепер така, як то кажуть, пішла п’янка — рук не вистачає. Народ шо-то хворіє. Час такий…

Пішов. Допомагав батькові у стайні, а іноді матері — в полі. Самі чорти відали, що вже там, на тому полі було робити, коли весь врожай зібрано. Але до села приходили резолюції й очільники колгоспу розподіляли колгоспників на працю, а до розподілу входили й польові роботи.

— Та що ж болото дарма місити на тих полях? — допитувалися незадоволено люди.

Йшли визбирувати картопельку розміром зі сливку, бурячки дрібно каліброві, моркву, тонку й вже добряче поїдену чорною гниллю. Усю цю здобич, щедро обліплену масним чорноземом, скидали в мішки. Ті мішки вантажили на підводу, де сидів озброєний Охрім Буженко, що правив за їздового, та в компанії із ним, для більшого «остраху», — насуплений червоноармієць-кацапчук.

— Аби, не дай Боже, хто не напав на такий цінний крам, шо ото ми із земельки випорпаємо. Ач, які стражі! Як це ше та картопля під їхнім поглядом сама в воза не стрибає, — жартували через силу жінки.

— Цить-но там, — спиняв балакуху бригадир — суворий дядько Тихін. — Бо ще й тебе заберуть, багато будеш патякати.

Запізнілий врожай доправлявся в сільську комору, звідкіля, як знали люди, яким очі не заліпиш, усі ті зібрані бурячки й картопельку вивозили поночі кудись у невідомому напрямку. Люди гомоніли, що скидають усе в яр за селом, інші казали, що везуть до міста, аби було з чого борщ варити партійцям, дехто доходив до такого, що молов бозна-що, ніби ту картоплю та ті зморщені бурячки потім держава продає іноземним державам за валюту і лише на тому й тримається.