Чорна дошка - Страница 33

— З червоною рибою, — почулось з середини класу, і діти загули й заплямкали.

— З кав’яром… чорним, — додав хтось інший писклявим голосом, і декілька секунд приміщенням носилось обговорення якості, користі для здоров’я та захмарної ціни цього делікатесу.

— А в інших такого бутерброда немає. В інших взагалі нічого немає, навіть маленької піци. Але ви хочете їсти. Ваші дії?

У класі на мить стало тихо: чи то діти відразу задумались про план своїх ймовірних дій щодо чужого бутерброда, чи то питання збило їх з пантелику.

— Подумайте! — закликала вчителька й знову прикипіла поглядом до сірого пейзажу за вікном.

Кілька хвилин панувала мовчанка, а тоді Женя прямо з місця вимовила:

— Я б її попросила зі мною поділитись. Ділитись — це добре.

— А я б тобі не дала, — посміхнулась Віталіна. — Мої батьки трудяться день у день, аби гроші заробити мені на цей бутерброд, а я буду із тобою ділитись? Краще я його своїм рідним залишу братику та сестричці.

— Так можна й забрати, — припустив один із хлопчиків. — Але я не наполягаю, я так… припускаю.

— Забрати, тобто викрасти? — втрутились у бесіду інші діти.

— Стоп-стоп-стоп, треба, щоб усе було законно, — підвівся посеред класу майбутній медаліст та спортсмен-розрядник Владик. Він не зважав на вчительку, яка присіла на краєчок першої парти й уважно слідкувала за ходом дискусії.

— Законно було б не дивитись на чужі бутерброди, — кинув йому Сашко.

— Але ж ми не чужі один одному… — підняв брови Влад. — Ми — колектив. Ми одинадцять років разом… ну, не рахуючи деяких зальотних, — медаліст зверхньо майнув поглядом по опоненту.

Сашко дійсно в цій школі і в цьому класі навчався лише три роки. Батько — військовий, переїздили з міста у місто, зі школи — до школи.

— Правильно, немає чого відділятись від колективу зі своїми бутербродами, — засміялась білява дівчинка. — Віталіно, сказала б я, давай виставляй свій мегабутерброд на загальний стіл — буде вечірка. І Віталіна віддала б.

— Ні, — стояла на своєму вперта Віталіна. — Не віддам!

— Ніфіга собі, — обурилась Женя, спочатку звернувшись до Сашка, а за мить — до класу, та ще й додала: — Значить, ми примусимо. Нас же більшість!

Діти заговорили, замахали руками, почали збиратись у групи по кілька осіб, дискутували, аж поки не продзеленчав дзвоник. Разом із ним Женя підняла вгору аркуш, вирваний із зошита в клітинку. На ньому червоним було каліграфічно написано: «Постанова». Листок, як цеглина на толоці, з рук у руки перейшов до вчительки, вона пробігла написане швидким поглядом та усміхнулась сумно.

— Нічого не міняється в людській природі, — неочікувано для дітей зіжмакала Постанову та жбурнула її до сміттєвого відерця в кутку, коротко сказала: — До побачення, — й вийшла з класу.

— Ну, дає наша Фролячка! Її що, мужик кинув? — голосно запитала в простору Женя, і всі засміялись та почали висипати по одному з класу, підхопивши свої модні наплічники.

Сашко продовжував сидіти за партою. Спочатку він так само сумно, як і Катерина Василівна Фроляк, дивився на невеселий краєвид за вікном, тоді перечитав написане на шістдесят дев’ятій сторінці в підручнику історії для одинадцятого класу. Потому підвівся, відкрив свою сумку, поклав туди книжку, а звідти вийняв грубий пошарпаний блокнот з жовтими сторінками. Відкрив його посередині, судомно листав, шукаючи потрібне. А знайшовши, спинив погляд на словах:

«На погашення штрафів забирають усе… навіть життя, як забрали його в невідомого мені Семена Фроляка з хутора Зарічного. І пішли його діти по світу. А чи вижили, чи змогли побороти голод…»

— Фроляк, — мовив Сашко й погладив пальцем це слово, писане його прадідом.

У блокноті це було єдине повне прізвище. Інші позначались лиш кількома літерами — піди тепер зрозумій, про кого йшлося.

32-й

— Ми повинні завдати нищівного удару по куркульських елементах, а тоді взятися за підкуркульників. Бо саботажники не сьогодні-завтра піднімуть повстання. Ця зараза поширюється, наче іспанка, вона перекидається з куркулів на незаможників, на бідноту. Не подобається їм, гадам, ділитись, — стоячи посеред червоної кімнати сільради голосно сповіщав Степан Калюжний.

Близько місяця у Веселівці йшла активна конфіскація людського майна. Активісти-стотисячники, яких відрядили в непокірні українські села з усього есересера, добре справлялись із покладеними на них обов’язками: виносили з дворів мішки, відра, подушки, одіж. Бозна-навіщо трощили невигадливе селянське вмеблювання, розбивали глечики, горшки, полумиски. Виводили із хлівів худобу, птицю, виганяли людей із їхніх осель. Селяни як могли боронили нажите — погрожували скаржитись в область, затуляли собою майно, вступали у словесні перепалки, а іноді й у бійки, кричали, рвали на собі волосся, простягали руки до неба й кляли на чім світ стоїть теє бісівство. А буксирні бригади, озброєні, окрім гвинтівок, лопатами, ломами, щупами в людський зріст (аби глибше штрикнути), працювали на межі можливостей, а часто-густо перетинали ту межу — стріляли й займались мародерством.

Люди казали: «Ці гірші за злодіїв, бо ж ті беруть, що краще, а ці гребуть усе жужмом». Плани хлібозаготівель вимагали серйозних хлібоздач. Ті плани не могли виконати навіть колгоспи, що вже казати про «індусів». У колгоспах люди працювали на повну котушку, але без радості, ніби не вірили, що від цієї праці з-під батога земля рясно вродить.