Чорна дошка - Страница 112

112

Те саме слово сказала ото тепер Наталя батькові й матері. Але що воно для них? Аж нічо. Знали лиш — дочка хвора. Ото й усе. Чекали, допоки одужає.

Сновиддя

Біла пустка простяглась від обрію до обрію. Безбарвне небо переходило у твердь, яку й твердю назвати не можна було, бо, ступаючи по землі, ноги не відчували підтримки, а провалювались у щось холодно-пекуче й хрустке. Повітря дзвеніло мовчанням. Ніде навкруги ані живої душі. Той, хто спить, навіть не чує власного дихання і дивується цьому. Простягає вперед руку й, бачачи її, розуміє, що він тут сам. Вакуумним сумом заполонило йому нутрощі, затягло імлистою завісою погляд, зашило міцною невидимою ниткою рот — ані поворухнутись, ані вдивитись у безкінечну далечінь, ані покликати на допомогу. Першим ділом почали мерзнути ноги, які по кісточки занурились у пухнастий сніг. Віддаючи тепло, кінцівки топили вічну мерзлоту, утворюючи навколо себе проталини. Ноги, мов дерева, росли із самої землі, що знаходилась під сніговим покровом, і той, хто спав, не міг (хоч як не старався) витягти їх із насиченого вологою глевкого ґрунту. Аби відчепитись від пастки, вирватись із природного капкану, наказав силою думки своїм рукам тягнутись до небокраю та чіплятись за нього. Руки видовжувались, аж у спині хрустіло, як буває, коли звільняються від обледеніння старі дерева. Вхопившись за лінію горизонту, споглядачеві вдалось перевернути систему координат. Тепер він уже не стояв на тверді, а висів, ніби на карнизі, на обрії. Тепер мерзнути почали руки, бо надто сильно напружувались, утримуючи чималу вагу власного тіла. Зціпивши зуби, той, хто спав, підтягувався, мов на перекладині, на лінії горизонту, напружував усі м’язи, тягнувся до повітряного простору. Ось уже обличчя ніжиться в прохолодному свіжому повітрі й плечі перетнули гострий бордюр, що відділяв небо від землі, але враз снігова шкіра, якою була вкрита земля, почала танути, сходити лавиною. А разом зі сніговим потоком у провалля полетів і той, хто спав. Від падіння нитки, якими було зашито рот, обторочились, і з гортані вирвався, замість людської мови, шум водяного потоку. Той, хто падав, відчув радість невагомості. Зі швидкістю вітру його ковтало провалля, глибину якого не міг виміряти поглядом, бо ж летів спиною. В полі зору тримав великий клапоть неба, яке встигло прояснитись і стати з абсолютно безбарвного світло-сірим. Той квадрат з кожною хвилиною польоту звужувався, а саме провалля темнішало. Коли почало нестерпно віяти сирістю та гниллю, той, хто спить, отямився від оманливої радості польоту й почав хапатись руками за стіни. А провалля почало різко звужуватись і тепер нагадувало колодязь. У польоті вдалось повернутись обличчям донизу, й тепер можна було контролювати падіння. Зір уже звик до сутінкового освітлення в тунелі, і той, хто падав, здалеку побачив патик, що стирчав із земляної стіни. Пролітаючи повз, схопився обома руками за нього, гадаючи, що це коріння якогось потужного дерева. Судомно дихав, тримаючись за шкарубку деревину, й мізкував, як його вибратись нагору. За цими роздумами побачив: те, за що тримається, не надто нагадує рослину. Розтис долоню й хотів був відсахнутись од засохлої людської кінцівки. Та ця жилава брунатна рука тепер міцно тримала того, хто спить. Тепер, навіть якби він хотів полетіти донизу, не зміг би, бо був на прив’язі. Втомившись боротись, безвольно повис, закований у незвичну кайданку — міцну муміфіковану людську п’ятірню.

Сашко прокинувся, але не як завжди після подібних снів у холодному поту та з прискореним серцебиттям, а просто відкрив очі й усвідомив, що він у безпеці. Хлопчина промовив: «Добре», й знову закрив повіки.

Він стояв посеред білої пустки й боявся поворухнутись, аби не перевернути своїми рухами землю і знову не опинитись у тому жахливому проваллі. Тепер Сашко міг думати. Думки літали навколо нього сніжинками, сідали на його теплий лоб і танули, всмоктувались шкірою й дудніли зсередини юнакового тіла. «Земля дала — земля взяла, земля дала — земля взяла», — тоненькими голосочками спочатку шепотіли, згодом загули, а насамкінець заспівали ті сніжинки. Сашко, перекрикуючи цей спів, закричав: «Замерзаю», і зміг присісти й обхопити голову руками. Голоси стихли. Ступні почали зігріватись, торкаючись чогось м’якого та ніжного. Хлопець підставляв під ласкаві сонячні промені обличчя, не відкриваючи очей, ніжився у весняному теплі. Розклепив повіки й побачив перед собою той самий безбарвний та безкраїй простір. У ноги все ще було тепло, і він спрямував погляд униз. Складалось відчуття, що хтось тримає його за маківку й не дає подивитись собі під ноги. Неймовірним зусиллям тягнув підборіддя до грудей. Голова, мов ті двері із міцною залізною пружиною, не бажала змінювати позицію. Погляд спрямовувався в небо, і Сашко інстинктивно розумів — якщо він вдивлятиметься в небокрай, то, врешті-решт, знову піде тим самим шляхом, що йшов у першій половині сну. Він намагався допомогти собі руками, але ті висіли вздовж тіла, мов вербові гілляки. Сашко відчував, як вони терпли й поколювали дрібними голочками. Раптом до нього прийшла думка, що треба собі наказати за допомогою слова. І він вимовив це слово: «Вниз», й одразу погляд перевівся на землю. Під ногами зяяли дві прогалини, два острівця, звільнених від снігу. «Чого ж так приємно тут стоїться?» — подумав Сашко й зміг присісти й розгребти руками сніг. З-під снігу на хлопця дивились діти. Їхні очі заскляніли, волосся збилось, а тонкі губи не могли прикрити оскалів, які скидались на усмішки. Сашко стояв на їхніх розпухлих животиках і не міг поворухнутись. Відчув, як здригається тіло, як він заходиться в риданнях і як гарячі сльози бурхливими потоками стікають із його очей, наче ті водоспади на обличчя померлих від голоду дітей. А вони починають хапати пересохлими ротиками цю солону вологу й смакувати нею, ніби це не сльози, а поживна юшка.

112