Чорна дошка - Страница 111

111

Люди, які не відали, що таке голод в Україні, безтурботно впхались до вагона, не звертаючи уваги на тих, хто сидів, а подекуди й лежав на пероні. Вони ще довго, аж до самого відправлення потяга, дивились у брудну шибку свого купейного вагона й махали незадоволено головами, ймовірно, обговорюючи поміж собою напівциганський устрій життя селян цієї Богом забутої совіцької окраїни.

Наталя довго дивилась на малу, за якою так ніхто й не приходив. А коли наважилась взяти дівчинку за руку, почула жіночий голос.

— Стояти!

Стецюківна здригнулась. Незнайому сироту перехопила Мойра Крум, яка саме проходжала по перону. У Мойри на правому передпліччі майоріла червона пов’язка. За нею слідували два охоронці — бійці червоної армії з такими ж відмітками на руках.

— Документи! — озвалась Мойра.

— А я вас бачила у нас у Веселівці, — перебила її на півслові Наталя.

Мойра вдивилась пильніше в дівчину. Вона не впізнавала Наталю, бо та змарніла й ніби постарішала років на двадцять. Але почувши назву населеного пункту, запитала:

— Як там Терновий?

У Мойри на обличчі з’явились глибокі зморшки, які видавали стурбованість.

— Живий зранку був, — відповіла сумно Наталя.

До розмови цих двох уважно прислухались конвоїри та дівчинка. Мойра відчула це й змінила тему. Вона взяла на руки сироту й пішла до спеціальної кімнати, куди міліція зводила безпритульних дітей. Наталя йшла за нею.

— Ох, яких лиш випадків тепер не буває… — казала Мойра Наталі, оформлюючи дівчинку за всіма правилами. Вони знаходились у заповненому обшарпаними дітьми тісному приміщенні.

— А що буває? — поцікавилась Наталя.

— Минулого тижня біля вокзалу на смітнику знайшли лише голову дитини… інше — певно, мародери продали на м’ясо.

Наталю нудило весь день і, працюючи, вона не могла відігнати від себе думки про такі страшні подробиці теперішнього життя. Навідавшись після зміни до сестри в лікарню, розповіла їй про дитину. Оксана подивилась на Наталю якимсь потойбічним поглядом і сказала приречено:

— Дав би Бог не побачити такого. Ти знаєш, я іноді хочу померти.

— Що ти таке кажеш, дурненька, — насварила сестру Наталя. — Твоя хвороба лікується. Лікар же казав. Ось скоро поїдемо в Одесу, на морі погріємось, і все буде добре.

— Що за світ, коли дітей на м’ясо пускають? Хіба в такому світі можна жити?

— А Юстинчик тобі передав оце, — Наталя чмокнула Оксану в щоку, а тоді додала поцілунок в іншу щоку. — А це тобі передав Андрій, а ось це, — залоскотала дівчину, і та почала сміятись, — це від тата й мами…

— Чи вже скоро цій зимі кінець? — запитав жіночий хриплий голос з-за перегородки — інша пацієнтка лікарні.

— Останній місяць, а там — весна-красна! — замість дівчат відповіла медична сестричка, яка саме зайшла до палати, аби робити пацієнткам укол. — А по дорозі така каша з талого снігу — не пропхаєшся по тротуару. Доводиться в чунях на роботу лазити. От, кому добре, то це вам — допоки розпогодиться, ви в теплі, на державному обслуговуванні. Колись так лише пани могли.

— Колись я б до вас і не потрапила, — тихо, так щоб її почула лише сестра, мовила Оксана й закачала рукав, приготувавши руку для зустрічі з голкою.

— Колись я б за Федю заміж вийшла. А тепер… — Наталя заплакала.

— Навесні не так страшно помирати, — з-за перегородки знову озвалась жінка з хрипким голосом.

***

Виснажена Стецюкова старша дочка виймала із торби пайок, який зібрала для рідні, — півбуханки чорного, як свята земля, хліба, нарізаного скибочками. Хліб той був загорнутий у білу хустку, окрім хліба, на хустці тепер лежали шматки відвареної картоплі, яка забарвилась у якийсь блідо-рожевий колір.

— Це з юшки витягла.

Дивилась скоса на худого, як жердина, батька, на його зламаний ніс та розсічену й абияк загоєну вилицю. Зиркала поспіхом, аби не дати собі часу на плач, на Ярину. У матері на обличчі так натягнуло шкіру, аж випирало кожну кісточку, і вона у свої тридцять походила на старчиху. Років додавали сиві нечесані пасма волосся, що стирчало з-під хустки. Ярина тримала руку на хустці, перев’язаній через шию. Нелюди зламали її під час своєї сатанинської екзекуції.

— Нам по багато насипають, і все ж густе таке, що й ложкою не повернеш, то ми виймаємо… — скоромовила Наталя. — А тоді, щоб не викидати… я в торбинку… і ось.

Дівчина брехала. По ній — висушеній та згорбленій — було видно, що на тім заводі годують робітників абияк, а праці дають незліченно.

— Так-так. Густого, кажеш, сиплють, — промовив спроквола батько і, повільно піднявши руку до грудей, закрив очі. — Оксана, значить, од густого захворіла? Знаємо, як вони можуть густо насипати.

Оксана цього тижня не прийшла додому, бо вже кілька днів як хворою лежала в заводському лазареті. Лікар довго й прискіпливо оглядав її: зазирав у очі, відтягуючи нижні повіки, обдивлявся язика, слухав, як вона дихає, прикладаючи до впалої грудини свою дерев’яну трубочку. Сидів на стільчику, підперши долонею щоку, дивився крізь залапану шибку надвір, стукав пальцями по підвіконню. Встаючи та простуючи до виходу із палати — темного, вологого п’ятиметрового склепу, сказав:

— Дівчині доведеться довго лікуватись у стаціонарі, — сховав очі. — А влітку треба буде з’їздити на відпочинок до моря. — А тоді якось ніби поміж іншим бовкнув: — Саркома, — й поспіхом вибіг з палати. Йшов довгим зачовганим коридором та інтенсивно потирав рукою скивицю.

111